– Доброго вам дня, Віра Василівна, ви сьогодні так мило виглядаєте! – говорить вона і не стримує сміху. Я тримаюсь з останніх сил, щоб не пр0гнати її геть. Зупиняє лише те, що поруч стоїть мій онук, але ж вона заб0ронила йому з бабцею бачитися. І чого тільки? Що ж я страшного їм зробила? Просто сказала онукові правду, і це тепер у нас так кapaється.

– Бабцю, а ти знала, що у тебе скоро новий онук з маминого животика з’явиться?

– З’явиться, але це не мій онук, – відповіла я.

– Ні, твій, я ж твій, а він мій братик, то значить і він твій онук.

Після цієї розмови прибігла та божевільна й почала верещати, сама не своя: «Господи, який сором! Доросла жінка, а такі речі дитині говорить! Тепер будете онука бачити, лише коли я поруч буду, щоб ще якихось дурниць йому не розповіли!».

А яка ж самовдоволена у неї посмішка. Жах. Нічого, всі ми знаємо, що кожен вчинок до нас повертається бумерангом, от і моя розлука з онуком їй просто так не минеться.

Вже у мене є одна ідея помсти їй. У мене є свій магазинчик маленький, невістка там часто буває, то я попрошу свою продавчиню лише прострочене їй продавати, нехай менше життю трохи радіє. Добре влаштувалась – і чоловіка нового має, і на власній квартирі живе, а мій син змушений по орендованих мотатися.

Мій Рома – хороший хлопчик, постійно старався для неї, працював багато, все робив, і от одного разу вона його з іншою жінкою застукала. Вчинила б, як і всі мудрі жінки, закрила очі та пробачила, а вона влаштувала скандал, що всі сусіди про це дізналась, а потім зібрала його речі та виставила зі своєї квартирки. А суд при розлученні став на її бік, то вона ще його до нитки обібрала!

Одного разу вона таки помітила, що їй продають лише прострочені продукти та прийшла у магазин сваритися, я там теж тоді була. То вона такий скандал влаштувала, що я ледь сорому на все життя не назбиралась. Мого сина так обібрала, тепер ще й мене хоче зі світу зжити.

– А як доведеш, що у нас купувала? Може, хочеш на нас набрехати? У нас магазин довго працює, ніхто ніколи не скаржився, хто тобі повірить! Йди звідси, щоб очі мої тебе не бачили, – кричала я.

– Нічого, Бог нас ще розсудить, – промовила вона наостанок, а я лише фиркнула, тому що судити потрібно її.

Недавно син гуляв з малим по парку, до мене у гості навіть не зайшов, сама до нього вийшла, а він мене нумо звинувачувати у тому, що це я винна, що вони розлучилися, мов постійно лізла у їхнє життя, але хіба я обирала йому у дружини цю безруку стерву?

Не могли я змовчати, коли приходила до них у гості, а там цілий кошик не попраної білизни, чи коли посуд непомитий. Що ж це вона господиня така? Мусила їм постійно допомагати, вчити, а вони мені отак дякують тепер!

Джерело