На сьогоднішній день мені вже 60 років, а чоловік мій ще й старший за мене, живемо ми з ним в місті зі своїм чоловіком в невеличкій однокімнатній квартирі. Маю я дві доньки: старша живе за кордоном, а менша в столиці, має з чоловіком двоє маленьких дітей.

Нещодавно не стало моєї мами в селі, тато залишився в хаті сам. Мама молодша за нього була, то це якось поралася сама, а зараз, коли її немає, то тато залишився один.

Моєму татові зараз вже 83 роки, йому потрібний постійний догляд, адже вже багато речей він не може робити сам. Забрати його до себе я не можу, у нас маленька квартира, місця тут у нас для третьої людини точно немає. А в селі мені теж важко, немає ніяких зручностей: вода в криниці, туалет на вулиці, взимку тим паче там дуже непросто. Тому переїхати в село з чоловіком ми не можемо, навіть і не думаємо зараз про такий крок, якби була трохи молодша, то без проблем поїхала б до тата, а зараз не ті роки.

Не хочу, щоб мій батько жив в будинку для людей похилого віку, це не правильно, він мені рідна людина, я люблю свого тата, тому стала в селі шукати хорошу жінку, яка б доглядала тата за гроші.

Та люди в селі засуджують мене. Сусіди говорять, що я погана донька, бо коли я була маленька, то тато мені няньку не наймав, не шукав по селі доглядальниць, щоб чужа людина за його дитиною доглядала, а тато з мамою ростили мене самі, хоча бували часи, що їм теж було дуже непросто.

Мої родичі теж відвернулися від мене, навіть розмовляти не хочуть.

А я не розумію, що я роблю не так? Я не відвезла тата у будинок для літніх людей і самого його не залишила, ми з чоловіком і далі до нього приїжджатимемо в село, допомагатимемо по можливості. Я готова гроші платити хорошій людині, щоб у тата була хороша старість. В чому моя вина і чому не права?

Фото ілюстративне.

Джерело