Відразу після весілля ми з чоловіком почали збирати гроші на своє житло. Жили ми спочатку на знімній квартирі, там народилася наша дитина. Ми спокійно жили, а тут свекруха нам запропонувала вкласти гроші в ремонт її дачного будинку, вона в нього переїде, а нам віддасть свою квартиру.

Навіть не знаю навіщо я на це погодилася, коли справу було зроблено, свекруха каже, що хоче назад. Що тепер робити – просто не уявляю. У її власності і будинок, і квартира, ми з чоловіком були готові до іпотеки, гроші збирали кілька років. А тепер тих грошей нема.

Дачу продавати, щоб повернути нам гроші – вона не хоче. Каже, що в неї завжди була дача та квартира, чому вона має позбутися чогось одного. Грошей у неї немає, щоб нам віддати, гроші в будинок вкладені: «Він все одно синові після мене дістанеться» – каже. Але де нам зараз жити? Із чоловіком, з дітьми?

На даний час я у декреті, моїй молодшій доньці лише кілька місяців. Є ще старший син, якому сім років, у перший клас ходить. Ми лише стали обживатися в квартирі свекрухи, і тут таке.

Найцікавіше, що мама чоловіка сама все це придумала близько 3-х років тому. Справа була влітку, свекруха тільки-но вийшла на пенсію, ми до неї у гості приїхали на дачу.

Дача знаходиться за 40 кілометрів від обласного центру. Це будиночок, який дістався їй від батьків. Будинок добротний, міцний, з газовим опаленням та частковими зручностями. Є водопровід, але не було ванної та теплого туалету. Старенькі батьки так все життя прожили, звикли. Ірина Миколаївна, яка проводила на дачі літній час, теж про більше не замислювалася: літній душ є, туалет на ділянці міцний, світло в нього проведено.

– От би туалет і ванну зробити, машинку-автомат поставити, десь підремонтувати, дещо зробити і я готова тут жити цілий рік, – сказала вона. – Раніше все не до цього було, а тепер грошей немає на те, щоб починати прибудови та ремонти великі.

А потім і запропонувала нам, мовляв, робіть мені ремонт, я переїду, вам квартира залишиться, ні іпотеки, ні боргів, всі щасливі. Чоловік ще її переконати намагався, що взимку важко, все ж таки глуш, сніг знову ж таки чистити…

– Справимся, – запевнила нас Ірина Миколаївна. – А ви ще й машину собі купите, приїжджатимете до мене раз на два тижні, привозити те, чого в нашому магазинчику не купиш.

Магазинчик на селі один, невеликий, возять туди найнеобхідніше, можуть привезти і те, що замовлять. Хто живе там, ходять чи їздять на машинах до селища поряд, там багато всяких торгових точок, можна купити все необхідне.

Свекруха так наполегливо вмовляла мого чоловіка, що він погодився. Восени почали і всю зиму і весну провозилися. Там найми, тут купи, тут простеж…

Весь цей час Ірина Миколаївна жила в своїй квартирі, нила і дні рахувала до весни, щоб переїхати: доробляти можна було б улітку, перетерпіла б із літнім душем, не звикати. У травні мама з’їхала на дачу остаточно, а ми почали обживатися на новому місці в її квартирі.

Документально все залишилося, як було, порівняно з вартістю дачі чи квартири, наш внесок у ремонт – крапля у морі. Але це все, що ми мали. У нас із чоловіком контракт був підписаний, вирішили, що машина буде куплена на моє ім’я. Ось і все, що я нажила, власне.

Влітку, коли приїжджали, везли з собою їжу, але небагато. Свекруха все купувала в тому самому магазинчику. А пізно восени, взимку та ранньою весною, кожні два тижні, як домовлялися, везли те, що свекруха замовляла: засоби для прання, побутову хімію, яка у них не продавалася, продукти, яких не було в селі. По грошах виходило не дуже дешево, але ми заспокоювали себе тим, що ми ж тепер за оренду не платимо, гроші залишаються ж, квартира є.

А коли я народила другу дитину, свекруха почала вперше говорити, що їй на дачі сумно, особливо нема чим зайнятися взимку, тому вона хоче назад в свою квартиру.

Ну як це вам? Шкода, що переселилася? А хтось просив? І що тепер робити? Гроші ми вклали в будинок та машину, іпотека тепер десь за обрієм, на неї збирати спочатку? Чоловікові говорила, що скоро мама нас попросить з квартири, все ж таки вона у її власності, а ми не господарі.

Та чоловік переконував мене, що мама з нами так не вчинить. Незабаром настала весна, свекруха повеселішала, ми вже наче все забули, але у листопаді все продовжилося.

– Я весь день вдома. А куди я вийду? До вас приїду? Та це ж на день, та й вас чотири людини, куди я п’ята. І навіщо я погодилася на цей переїзд?

А потім вона зажадала щомісяця велику суму з нас – на таксі! Туди і назад до селища, щодня, та ще й до найближчого містечка раз-два на тиждень, і це при тому, що ми продовжували їй купувати все необхідне.

– Навіщо? – питав її мій чоловік. – Куди тобі їздити?

– У музей, по магазинах, у бібліотеку, – відповіла мама, – мені треба чимось заповнювати час.

У нас зараз кожна копійка на рахунку, а мама бере гроші на те, щоб «виходити в люди»? У неї ноутбук, інтернет там же можна все знайти.

Один раз ми спробували відмовити їй, так вона нагадала, що якби не вона, ми б на оренді жили або на іпотеку витрачалися.

– Це ж за вартістю майже те саме на те саме. Ні, якщо Ви принципово не хочете… Але тоді я просто повернусь жити на зиму до своєї квартири, – каже.

Так і живемо. Мама може будь-якої миті взяти і повернутися жити у свою квартиру. Що робити, не знаю. І головне, вона у своєму праві, а у нас повна безвихідь.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

Джерело