Ми навіть не думали, що дочка може таке втнути – вийти заміж без нашого Благословення. Вона жодним словом не обмовилася про те, що у неї буде весілля, і лише потім, постфактум, нам про це повідомила. А нам з чоловіком так прикро, що словами не передати.

Ми живемо в селі, чоловік працює токарем, я ветеринар. Заможно не жили ніколи, але завжди вважали себе сім’єю, в якої є все необхідне. У нас одна дитина – дочка Наталка, яку ми ростили в любові, завжди намагалися давати їй все необхідне.

Наталка з дитинства мріяла поїхати з села і жити у великому місті. Колись давно у мене в Києві була тітка, до якої ми кілька разів їздили у гості. Дочка тоді просто закохалася в столицю, їй видавалося, що всі, хто там живе, дуже багаті. Не знаю, чого вона це взяла. Так, тітка жила явно краще, ніж ми, але багатою її назвати було не можна.

Поступати донька збиралася виключно у столиці, інших варіантів вона навіть не розглядала. Для нас це було проблемою, бо зірок із неба вона не вистачала, сподіватися, що вона пройде на бюджет, не доводилося. Але вона вперто йшла до своєї мети.

Коли Наталка навчалася у десятому класі, не стало моєї мами. Вона жила у селі, у своєму будинку, а ми тоді ще жили у квартирі. Ми з чоловіком часто замислювалися, щоби перебратися з міста, а тут просто зірки зійшлися. Свою квартиру ми продали, поклали гроші в банк – на навчання та проживання доньки. А самі переїхали в мамин будинок.

Дочка стрибала від щастя, сиділа, вираховувала, на що їй цих грошей вистачить. З’ясувалося, що на п’ять років навчання там, де б їй хотілося, цих грошей замало, довелося знижувати планку. Ми пропонували вибрати вуз ближче до будинку, але дочка налаштувалась на столицю. Вибрала скромніший університет і поступила туди.

Вона поїхала вчитись, а ми з чоловіком стали обживатися, налагоджувати господарство. Дочка за всі п’ять років була вдома рази три, воліючи проводити канікули в столиці. Ми самі намагалися їздити до неї кожні пів року, привозячи овочі, м’ясо, закрутки.

Дочка приймала все з вдячністю, але намагалася швидше спровадити нас додому. Було прикро, таке відчуття, що вона нас соромилася.

Після навчання донька, звісно ж, залишилася у столиці. Зняла квартиру, влаштувалась на роботу, до нас їздити зовсім перестала, до себе не кликала, дзвонила також рідко, відмовляючись зайнятістю.

Ми з чоловіком намагалися зрозуміти, що дочка виросла, у неї своє життя. Нещодавно мені зателефонувала знайома, привітала із весіллям доньки. Я спочатку думала, що вона помилилася, але вона була певна. Їй її донька сказала, що вони з Наталкою колись в одному класі вчилися. Ось вона й каже, що вийшла донька заміж.

Від таких новин я аж присіла на табуретку. Як вона могла вийти заміж і не сказати про це нам із батьком? Почала їй дзвонити, але слухавку вона не брала. Передзвонила сама наступного дня і підтвердила, що так, вона вийшла заміж. Чоловіка звуть Данило, він живе в столиці.

На запитання, чому нам не сказала, вона зам’ялася, пробубнила щось на кшталт «так вийшло». Я питаю, коли вона нас з чоловіком приїде, щоб ми на зятя подивилися, якщо вже з весіллям так вийшло, а вона мовчить.

Довго вона мовчала, я навіть думала, зв’язок перервався, а тут єдина дочка і каже, що чоловіка знайомити з нами поки не буде. У нього батьки якісь круті, нам не рівня, тому, щоб до Наталки зайвих питань не було, вона сказала, що сирота.

Чоловік, коли дізнався, нічого говорити не став, тільки зблід та фотографію доньки з гаманця виклав. Мені тиждень уже недобре, ніяк не можу заспокоїтися. Не розумію, чим ми заслужили таке ставлення до себе?

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

Джерело