Моя знайому чи краще сказати подруга – письменниця.

Вона часто писала твори ще з дитинства.

Усе по класиці жанру: чемна дівчинка, відмінниця, багато читає.

Найулюбленіший її предмет – українська література.

Десь з 5 класу Оксана почала писати вірші, і вдавалось в неї дуже добре. Особливо трагічні. Дівчинку помітили, почали кликати на різні конкурси.

Звісно, і призові місця вона отримувала, бо ж журі було просто в захопленні.

Жінки часто ридали, чоловіки вели себе скромніше, але присуджували найвищий бал. Так тривало до 11 класу. А далі постав вибір куди йти навчатись.

Мама підтримала вступ Оксани на філологічний факультет, а як інакше? Талант же ж має, а то може забуде про писанину та й вчителькою стане.

Хоча б гроші заробити зможе. Та ж ні… Оксанка й далі писала: на парах, в перервах, удома. І не лише поезії. Університет навчив її шукати потрібні сюжети і підбирати слова. Тепер дівчина писала прозові твори, а сюжети черпала з життя.

Так іноді буває, коли йдеш на вулиці і бачиш точнісінько героїню свого роману, який муляє уже не перший день.

І твір починає писатись сам, до того ж так легко, приємно. Ось нарешті вона створила дуже хороший роман. Одне видавництво зацікавилось і запропонувало надрукувати пару сотень примірників.

А самі вони організували презентацію молодих письменників і розповідали про те, які книги знайшли серед обдарованих студентів чи просто початківців у літературі. Оксана була запрошена туди як гостя, проте не виступати, а лише послухати усе, як і одна з читачок. Звісно, дівчину ніхто не знав. Коли закінчили розповідати про все на світі Оксана підійшла з усіма до столу і взяла свою книгу до рук, загадково усміхнувшись. Чоловік старшого віку, що стояв поруч поглянув на обкладинку. Це був літературний критик. Він хихикнув і грубим голосом прокоментував: «Вам теж це смішним здається?».

«Що саме?» – перепитала, нічого не зрозумівши, Оксана. Чоловік продовжив: «Ну, оця писанина. Ви ж усміхнулись, та купляти не поспішаєте. Сумно, що видавці за таке беруться, що сталось з книжковою культурою? От хто така ця Оксана Бурило?».

Дівчина лише посміхнулась. Вона звикла до критики.

Книгу Оксана поклала на місце і повернулась, щоб йти. Та перед цим додала: «Ця Оксана Бурило – то я! Раджу вам прочитати. Може дізнаєтесь щось нове…»

Того дня Оксана подала резюме до школи. Так критик знищив частинку майбутнього книжкової культури.

Джерело