Люди, ви не повірите, але я вже щаслива, що минули ці зимові свята! Наче не вистачає того, що я працюю й готую на всю родину й гостів, які приходять щоранку, та ще й від чоловіка ніякої допомоги. І, уявляєте, навіть поскаржитись немає кому, бо моя матуся завжди стає на бік мого чоловіка Тараса. Хай би що він робив — все добре!

Моя мати навіть на мій день народження подарувала мені набір для в’язання і натякнула, аби я гарний светр зв’язала Тарасові наступного Різдва, бо цей йому геть не личить. А їй не байдуже, що я вже 4 рік за стіл сідаю в одній і тій же сукні. Коли захотіла придбати щось нове, щоб на свята бути ще красивішою, то у відповідь почула:

“Нащо тобі вбиратися в нові речі, коли ти гостей обслуговуєш. Наляпає зі сковороди й потім лише викинеш ту нову сукню, а це хоч вже старе, проте будь-які плями відпераються. Будь логічною!”

І це я слухаю з року в рік. Слава Богу хоч діти мене розраджують: усміхнуться, щось розкажуть, і вже на душі стає легше. Однак, я ще не найгірше розповіла. Коли збираються моя свекруха з матір’ю, то лише про свого ненаглядного Тарасика і патякають. Як він гарно працює, який він красивий і люблячий і т.д. Мене наче не існує для них.

Якось прийшли вони обидві після Різдва, то моя мати взагалі таке ляпнула, що після цього я з нею навіть розмовляти перестала. Свекруха, Ангеліна Олександрівна, знову, як завжди, хвалила свого любого сина (в принципі, як і люба мати хвалила б), а моя мати ще додала: “Дуже симпатичний чоловік. Я навіть не знаю, як моїй дочці з її зовнішністю вдалось вихватити такий скарб”.

Ось тут я і не витримала. Почала кричати, бо більше не можу терпіти, як моя мати принижує свою ж доньку. Як таке може бути? Вона наче закохана в мого Тараса. Я розумію, що мій чоловік красивий, бо зрозуміло, що за бридкого я б не вийшла заміж. Я знаю, як він любить працювати й що дуже турботливий батько, але в нього, як і у всіх чоловіків, є свої вади.

По-перше, він не допомагає мені вдома, бо вбачає, що це робота жінки. По-друге —  боїться хворих, тому коли діти чи я хворіють, він їде жити до матері, а ми хворіємо далі, і він не повернеться до того, поки не побачить діагностичне заключення від лікаря.  По-третє, не так часто миє ноги, як хотілося б мені й дітям. По-четверте, він не вміє нічого ремонтувати! Завжди сидить у своєму комп’ютері й працює або набуває нових знань для покращення своєї роботи.

Але моя мати зі свекрухою таких дрібниць не помічають! Ангеліну Олександрівну я б ще простила, бо хай там як, але вона мати й повинна любити й закривати очі на недоліки свого сина. Але як бути з моєю  матір’ю, яка мене постійно гнобить перед усіма. Для неї я — ніхто або просто дружина її улюбленого зятя. Ну, вам не смішно від цих слів?

Мої подруги навіть це помітили! Якось Лариса сказала, що ще не бачила, аби теща так вихваляла і цілувала в обидві щоки свого зятя. А коли спитала про мене, то моя мати навіть не могла сказати, як я себе почуваю і чи все в мене добре. Але про підвищення Тараса та його самопочуття неодмінно знала все наперед.

Загалом, після свят ми з моєю матір’ю так і не бачились. Я не хочу з нею поки розмовляти, поки вона не усвідомить хто для неї важливий — я чи мій чоловік!

Джерело