Дмитро служив у далекій Литві. Родом з невеличкого українського села, зростав у сім’ї військового та домогосподарки, де було ще двоє дітей Адам та Надія. Мати Дмитра Марта Григорівна ніколи не працювала, все своє життя віддала побуту та дітям. Вона була досить владною та злою жінкою. Дітей ростила в строгості та жорсткій дисципліні. Часто могла вилупити чи насварити за пусті дрібниці. Батько Дмитра Павло Васильович, хоч був військовослужбовцем, більше приділяв уваги дітлахам вечорами, грав з ними, говорив лагідні слова, був дуже м’якою по характеру людиною.

Саме перебуваючи на службі, Дмитро познайомився з місцевою дівчиною Світланою. Вона росла в нещасливій родині, де батьки були любителі хильнути зайвого. Ніхто особливо не переймався вихованням дочки, проте Світлана виросла доброю та щирою людиною. На час знайомства з Дмитром, працювала вчителем початкових класів. Роман закрутився неймовірно швидко, тому по закінчення служби, хлопець освідчився Світлані та забрав разом з собою в Україну. Дівчині нелегко було покинути все, бо мала ще двох менших братів. Їй так важко далася розлука, адже знала, що матір не дасть належного дитинства та виховання. Та кохання все ж перемогла та Світлана поїхала за коханим.

Дмитро привів новоспечену невістку до хати. Марта Григорівна кинулася в обійми улюбленому сину та презирливо кинула погляд на Світлану. Дівчина відразу відчула неприємну атмосферу та побачила нерадісне обличчя свекрухи. Дмитро обізвався:

– Знайомтеся, батьки, це моя дружина Світлана. Така ж світла та хороша, як її ім’я.

Павло Васильович привітно потиснув руку дівчині та запросив сідати до столу. Відразу почав розпитувати звідки родом, чим займається, хто її батьки, налив чашку чаю та вгостив смачним печивом. Марта Григорівна сиділа понуро, не сказавши слова. Нарешті видавила з себе:

– А що, сину, в Україні мало гарних дівчат, що з таких далеких країв привіз нам невісточку? А Марина досі сохне за тобою, вже ноги стоптала до нашого дому, вічно випитує, коли ти будеш.

– Серцю не прикажеш, – спокійно відповів Дмитро.

Проходив час, Марта Григорівна мусила звикати до нової родички, іншого виходу не було. Вона скинула з себе всю хатню роботу, повністю розписала день Світланки, що та коли має зробити, кому який сніданок подати. Павло Васильович, знаючи, що в дівчини без того було важке дитинство, намагався огорнути невістку звичайним людським теплом та розумінням. Не раз просив відпочити та присісти, бо робота не вовк, у ліс не втече. Та вартувало Світлані лише сісти на крісло, як свекруха тут же починала свою вічну бесіду:

– Е ні, дорогенька, ти приїхала на готову хату, тут мої порядки й ти будеш робити так, як скажу я. От надбаєш своє житло, тоді буде по-іншому.

Дмитро настільки звик, що в родині командує матір, що навіть не перечив її словам. У такі моменти чоловік просто ховав очі або взагалі намагався вийти з кімнати, щоб не наткнутися на сумний погляд дружини, в якому було безліч запитань.

Проходив час, Світлана метушилася, як скажена, щоб встигнути переробити всі вказівки Марти Григорівни. Якось почала почувати себе не дуже добре. Зрозуміла, що завагітніла. Ввечері тихенько розповіла про це Дмитрові. Чоловік задумався та сказав:

– Можливо, за швидко це все. Навіть не знаю, як мамі розповісти, чи зрадіє.

Світлана дивилася на Дмитра та не вірила власним вухам, хіба буває так, що внукам не раді? Свекруха справді не проявила ніякої зацікавленості та сухо сказала:

– Тепер ще доведеться одного годувати. Та нехай так і буде, але, Світлано, те, що ти вагітна, не означає, що ти ляжеш та лежатимеш.

Тут вже вмішався свекор:

– Та ні, жінко, коли ти носила Надю, я навіть підлоги мив замість тебе. А з Адамом то взагалі їсти готував, бо тебе нудило від різних запахів. Хочеш здорового внука чи внучку, допомагай. Бо цього я вже не дозволю сам.

Павло Васильович у тій хаті був єдиною людиною, що заступався за невістку, бо навіть син Дмитро не сперечався з матусею. Та не так сталося, як гадалося. У свекра виявили останню стадію р@ку, він згас на очах за декілька місяців. Довго оплакувала його лише невістка. Дмитро ходив похмурий декілька днів, а потім його мати постановила:

– Ти залишився найстаршим у цьому домі. Тепер на тобі забезпечити всіх нас. Як хочеш це роби, але нужди ми відчувати не повинні.

Здавалося, що Марта Григорівна сумує не за рідним чоловіком, а за його великою зарплатнею…

Світлана могла забути про спокій, заступитися за неї вже не було кому. З великим животом, вона ходила на город, наварювала їсти на величезну сімейку, вимивала до блиску підлоги, прала тюлі, штори, тягала важкі тазики з водою. Врешті-решт на сьомому місяці вагітності народила недоношену дівчинку Наталку. Ще в пологовому виявили патологію, з котрою діти ходять та рухаються, але для цього потрібно дороге та довге лікування.

Свекруха ходила та все кривилася:

– Ти навіть дитину виносити не змогла. Народила каліку. Кому воно тепер потрібне?

Світлана гірко ридала в подушку, так образливо та боляче було їй від цих слів. Дмитро вирішив податися в столицю, щоб заробити більше грошей донечці на лікування. Наперекір хворобі Наталя росла спокійною та грайливою. Лише мама не могла приділити їй максимальної уваги. Чи раз залишала Світланка дитя в ліжечку, бо від свекрухи лунав наказ бігти на город, там же морква не викопана, цибуля не зібрана. У цей час Марта Григорівна спокійно сиділа на веранді та навіть не думала поглянути за внучкою.

Дмитро працював у столиці вже пів року, як раптом надійшла звістка, що раптово його не стало – в чоловіка стався інфаркт. Допомогти було неможливо.

Марта Григорівна після похорону сина знову не стримувала емоції та верещала:

– Це ти, гадюка така, відпровадила на той світ чоловіка мого, тепер сина. Ще й сидиш тут у моїй хаті з калікою!

До Світлани приглянувся один односелець Ігор, що був ветеринаром та неодноразово бував в них вдома по виклику до худоби. Свекруха відчувала, що якось небайдуже він дивиться на невістку:

– Гуляти надумала? Невдячна, Дмитро тебе від алкоголіків привіз сюди у гарну хату, а ти так пам’ять по ньому носиш?

Хоча Світлана взагалі не відповідала взаємністю Ігорю. Правда, за останній час це була єдина людина, з якою жінка поводила себе природно та виливала свій жаль. Якось Ігор сказав:

– Ти знаєш, Світланко, у мене в районному центрі є невеличка квартира. Давай я тебе туди з Наталкою заберу, бо Марта Григорівна доведе ще й тебе…Хочу просто допомогти вам. Та й лікуватися там будете, адже дівчинці потрібен хороший огляд.

Жінка довго вагалася, якось зайшла з Ігорем до кімнати та сказала:

– Дякую, мамо, за все. Я покидаю ваш будинок. Не тримайте зла, якщо щось зробила не так.

Як верещала Марта Григорівна чули всі в селі, обзивала невістку жахливими словами, звинувачувала в всіх смертях, волала, як тепер їй доживати старість, хто готуватиме, пратиме, прибиратиме. Та Світлана вже не чула нічого, вона несла до авто Ігоря маленьку Наталку, з надією входила в інше життя, думала лише про донечку…

Джерело