Достаток в нашій родині ніяк не дає спокою нашим родичам, які вважають нас дуже багатими людьми. З усіма наслідками, що звідси випливають. Раз маєте більше – допомагайте!

– Добре вам, у вас свій бізнес, – заздрила рідня, забуваючи про те, що ми з чоловіком працюємо без вихідних, відпусток, свят та інших атрибутів роботи зранку до вечора.

Свою справу з чоловіком ми потихеньку розпочали практично відразу після весілля: чоловік у мене автомеханік, вміє сам багато чого робити. Спочатку він ремонтував машини знайомих прямо у своєму гаражі.

Поступово ми прагнули розширити справу, взяли приміщення у найм, устаткування лізинг. У підсумку, зараз у нас є невелика автомайстерня та атомийка.

На мийці, до речі, я сама працювала до декрету і після. Я ж була за бухгалтера, а потім і за адміністратора. Наш син буквально народився і виріс у нашій майстерні, обійшлися без нянь та допомоги бабусь.

А ось вони без нас не могли обходитися. Наші гроші їм спокою не давали. Я вже не кажу про те, що вся рідня хотіла, щоб ми ремонтували їм машини за просто так.

– Ви ж багаті, у вас усе своє, – говорили, – а в нас немає грошей.

Чоловік ремонтував машини незліченної рідні, про існування якої ми дізнавалися іноді тільки в той момент, коли вони виникали на порозі автомайстерні. А батьки, мій брат і його двоюрідні, вважали, що взяти у нас у борг і не віддати – це звична справа.

Свекруха просила грошей не лише для своїх потреб, але і для всіх її сестер, братів, племінників і племінниць.

Моя рідня теж не відставала, дружина мого рідного брата приходила до нас по гроші, як по зарплату. Коли племінниця закінчувала школу, саме я мала їй купити сукню. А вони вибрали чи не найдорожчу.

– Мені дітей треба на море звозити, – скаржився двоюрідний брат чоловіка, – позич тисяч 20, сам же знаєш, як у мене з роботою. Віддам частинами.

Зрозуміло, ні частинами, ні цілими ми грошей і не бачили. При цьому того ж двоюрідного брата чоловік кликав до себе, мийником, але той навіть образився.

– Ти ж сам скаржився, що вам зарплату маленьку платять, – дивувався чоловік, – а я добре платитиму, місце у нас жваве.

Ні, брат не погодився, краще дай грошей. А потім у нас син занедужав і гроші стали потрібні нам, і то великі гроші. Почали ми ходити по своїй рідні, яким грошей позичали, просили, благали повернути хоча б те, що вони у нас позичали, не те щоб нам дали грошей просто так.

Уявляєте, усі відмовили. Ніхто не дав нам жодної гривні. Довелося терміново продавати машину, квартиру та ще й у банку кредит взяли. З сином, дякувати Богу, все обійшлося. Нині житло винаймаємо. Віддамо кредит, а потім плануємо взяти житло в іпотеку.

А ось рідні у нас більше нема. Адже ніхто не поворушив пальцем, щоб виручити нас у скрутну хвилину. Відвернулись усі. Нещодавно моя мама приходила. Думаєте до онука чи дізнатись, як у нас справи? Ага, як же. Онука вона бачила кілька хвилин, одразу до чоловіка із серйозною розмовою – у її сестри донька на бюджет не пройшла, треба заплатити за навчання.

Дівчина – моя хрещениця, але цього разу ми відмовили. Ми живемо на оренді, кредит виплачуємо, працюємо від зорі до зорі, а грошей наших, розданих колись родичам, з лишком на квартиру вже вистачило б.

Тепер ми жадібні і меркантильні. Ось так. Нашої щирої допомоги за всі роки так ніхто і не оцінив.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

Джерело