Марію в селі знали всі. Не зважаючи на свій поважний вік, а їй вже виповнилося 80 років, жінка вела активний спосіб життя – і на городі працювала, і вишивала, і в церковному хорі співала.

Невеличка хата Марії знаходилася на краю села. Хоч і не мала бабуся багато грошей, та все ж намагалася тримати лад і в хаті, і на подвір’ї. Любили її односельчани за її добру вдачу, але найбільше шанували за її працю у вишивці.

Саме вишиванками Марії була прикрашена вся їхня сільська церква, а скільки рушників на весілля вишила вона молодятам. Не одна пара прожила довге і щасливе сімейне життя після того, як стали на рушничок, вишитий її руками.

Нелегка доля спіткала жінку. Мала доброго чоловіка, але чомусь Бог не давав їм дітей. І от, коли вже перестала сподіватися, зрозуміла, що чекає дитину. На той час Марії виповнилося 40 років. А через рік не стало чоловіка. Син народився на славу, і став сенсом її життя. Ріс дуже розумним, після школи поїхав в місто і поступив в університет. Там і залишився. Марії залишалося лише тішитися за сина.

Раділа і тоді, коли Микола привів додому невістку. Трохи забарився з цією справою, бо хлопцю вже 30 минуло. Марія не раз йому казала, щоб він поспішив, бо мріє ще онуків поколисати і кожному вишити сорочку.

То ж коли Микола привіз в село Христину, щоб познайомити з батьками, Марія не на жарт хвилювалася. Тиждень готувалася до зустрічі дорогої гості. Але знайомство виявилося не дуже приємним. Христина була розчарована тим, що побачила – стара хата і більше нічого. А вони з Миколою не мають де жити.

Щоб трохи зацікавити майбутню невістку, Марія показала колекцію своїх вишивок – рушники, скатертини, сорочки, сукні, штори, ікони. За пів дня все не передивишся, але Христина лише байдуже відвернулася, відверто показавши, що таке «багатство» її не цікавить.

Микола з Христиною одружилися і зняли в місті квартиру. Відтоді Марія сина практично не бачила. Христина і сама не любила їздити в село, і чоловіка не пускала. Щоб трохи забутися, Марія ще більше вишивала. Її рушники були настільки красивими, що візерунки на них аж «говорили».

Одного разу Христина зателефонувала свекрусі і сказала, що знайшла гарного покупця для її вишиваних робіт. Чоловік сам з України, але живе в Канаді. Він готовий викласти за роботи Марії чималу суму.

Марія не сподівалася на таке, тому сказала, що їй треба подумати. Цілу ніч вона їх розглядала, згадувала історію кожної роботи – ось цю Матір Божу вона вишила, коли просила в Бога дитину, а цей рушничок – коли Миколка пішов в перший клас. У кожної вишивки була своя історія.

Вранці невістка знову зателефонувала, але Марія сказала, що не може продати свої роботи, це ж наче її діти, а рідне не продається. На таку відповідь невістка не очікувала, бо вже про все домовилася з багатим покупцем. Коли зрозуміла, що Марія не жартує, перестала зовсім з нею спілкуватися.

Довгих дев’ять років Марія не бачила сина. А нещодавно Микола таки зателефонував, сказав, що кілька років був на заробітках і вони купили собі квартиру. Тепер Христина вже задоволена, бо має власне житло.

– То може, сину, приїдеш якось до матері, – тихо запитала Марія.

– Не знаю, мамо, – відповів Микола. – Якщо буде час. Бо Христина каже, що нам ще меблі треба, то ж напевно знову поїду за кордон.

В неділю Марія встала вдосвіта, взяла свою найкращу вишиту ікону і поїхала в місто до сина. Дуже хвилювалася, коли натиснула на дзвінок. Двері відчинила невістка. Христина глянула на свекруху і запитала, чому вона приїхала. Повідомила, що Микола поїхав на роботу, а вона занадто поспішає, щоб приймати гостей.

Марія несміливо витягла ікону і подарувала її невістці. Та скептично оглянула подарунок і сказала:

– Краще б ви нам грошей привезли, а таких подарунків нам не треба.

Ікону, яку невістка не прийняла, Марія віднесла до церкви. Вклякла перед Богом і щиро просила долі для своїх дітей. Сподівалася, що невістка колись таки зміниться.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

Джерело