У нас з сестрою є мама, якій уже 78 років, літня людина, важко вже і прибирати, і в магазини ходити. Перед нами постало питання про те, що мамі потрібен догляд.

Жила мама окремо і досить далеко від нас: ми ще працюємо, тому їздити до неї щодня у нас не виходило.

– Маму треба б взяти до себе, – сказала восени молодша сестра Оксана, – але у мене немає місця, ми вже свекруху до себе перевезли. Двох літніх жінок доглядати я не зможу. Тим більше, що вона зі свахою, як ти пам’ятаєш, не ладнала завжди. Та ще й кому квартира, тому й догляд, пам’ятаєш?

– Пам’ятаю, – кажу, – але ти свою квартиру без догляду за мамою отримала 20 років тому. Не забула? Маму я візьму, але давай без таких односторонніх нагадувань?

Сестру я розумію. Місце в її квартирі зайняте, та ще й син 19-ти років із нею ж живе. Наша з чоловіком донька Олеся, якій цього року виповнилося 26 років, останні два роки винаймала квартиру разом зі своїм нареченим. Тож місце для мами у двокімнатній квартирі є, чоловік не заперечує. Його батьків вже давно немає.

З квартирами мами та сестри 20 років тому, коли Оксана зібралася заміж, сталася складна історія: у нас із батьками була колись трикімнатна, я заміж вийшла і пішла жити до чоловіка в його дошлюбну квартиру, а у Оксани свекруха жила далеко, чоловік був приїжджим, почала сестра маму, на той час уже вдову, обробляти, щоб вона квартиру розміняла і купила собі і їм по однокімнатній.

Мама не погоджувалась, мовляв, у мене ще й друга дочка є. Але Оксана переконала маму тим, що другу однокімнатну, де житиме мама, вона подарує мені офіційно.

– Мені спадщина зараз, а тобі трохи пізніше? – сказала Оксана.

Я погодилася, тим більше, що про те ж таки просила мене і мама. Сестра в’їхала у свою квартиру, згодом, вона продала її і разом із чоловіком розширила житлоплощу. Живуть.

Від свекрухи будинок у регіоні продали, ні, щоб синові купити квартиру в іпотеку, а Оксана з чоловіком машину собі нову купили, синові свою стару віддали. Ну кожен сам вирішує, що йому краще та корисніше.

Ми восени з мамою поговорили, мовляв, настав час переїжджати. Давай ми ремонт зробимо в колишній кімнаті дочки?

– Ну що ж, – сказала мама, – переїду. А мої речі можна перевезти?

Ми домовилися, що наша донька, яка планує розписуватись зі своїм хлопцем, переїде до колишньої маминої квартири. Меблі бабусиної доньки не потрібні, добротні, хороші, але не потрібні, не до смаку, старомодні вже.

Щось дрібниці вирішили докупити, щось перевезти до себе з маминої квартири, щось сестра хотіла забрати до себе. Від кухні донька відмовилася, сказала, що хоче нову, сучасну, а цю продасть.

Розмістили оголошення, покупця знайшли, ремонт у маминій майбутній кімнаті зробили, треба перевозити, але в мами було дуже багато книг, які вона захотіла забрати з собою.

Я не проти книг, але їх справді забагато, нам їх просто нікуди ставити.

– Твоя колекція буде подарована сусідам, бібліотеці чи добрим людям, – кажу. – Покладемо акуратно в ящики і винесемо до контейнерів, може, хто і візьме. А ми тобі електронні книги подаруємо.

Мама вже майже погодилася, але тут Оксана втрутилася:

– Як так! Маму забираєте, а полиці та книги, які їй дорогі, не хочете? У вас місця для них немає? Звичайно, квартира доньці потрібна, а з маминими інтересами ви вже не рахуєтеся?

– Можете забрати до себе ці полиці та ці книги, тітко, – звернулася до Оксани моя дочка. Справедливо ж: маму – до моїх батьків, а книжки – до Вас. Відвідуватимете бабусю і книжки возитимете туди-сюди.

– Мамо, я вважаю, що твої книги мають їхати з тобою.

Мама сидить і дивиться то на мене, то на сестру.

– Оксано, – кажу, – ти як свекруху з її сільського будинку перевозила багато чого до себе забрала? Вона ж приїхала до тебе з однією маленькою валізкою! Ти вже забула?

Гаразд, Оксану ми провели, маму перевезли, книжковий мотлох із квартири вивезли. Там уже ремонт донька з майбутнім зятем роблять, натомість Оксана не заспокоїлася. Приходила і все голосила:

– Мамочко, мила, бідна моя, не могла я тебе взяти до себе, вже я б перевезла все, що тобі так дорого!

Мама похилого віку, від такого плакати починала відразу. Довелося сестрі сказати, що я на поріг не пущу, якщо вона буде продовжувати в тому ж дусі. Три тижні я її не бачила, мамі дзвонила раз на тиждень по хвилині.

– З Оксаною розмовляла, – каже мама тиждень тому, – свахи не стало. Їй 87 уже було.

Гаразд, 40 днів почекаю, а потім зателефоную сестрі, чи не хоче вона забрати маму до себе, разом із книгами. Чоловік їх у коробках приятелю на дачу відвіз. У сестри місце для мами звільнилося.

Ні, маму я до них не віддам, але сестру таки перевірю, не треба вести пустих балачок.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

Джерело