Їду я у маршрутці. Поруч сидять бабуся, на вигляд ще не зовсім стара і навіть бадьора, і онука років 13. Краєм вуха чую їхню розмову. Точніше, як розмова…

Бабуся протягом хвилин 20 намагається розговорити замкнуту онучку:
– Ти шапку носиш, а то холодно? – Ношу-ношу. – Батьки пральну машинку полагодили?- Полагодили.

Дівчинка явно думає, що бабуся вже стара як світ, відстала від життя, і говорити з нею нема про що, та й не має особливого сенсу. Ну хто з нас так не думав у 13 років?

Але бабуся не здається і намагається намацати ближчу, на її думку, для дівчинки тему: – Наташка, подружка твоя, вчиться?
– Вчиться. – Вона ж старша за тебе?-Молодша.

Знову пауза. І тут бабуся тоном досвідченого розвідника, абсолютно рівним і безпристрасним голосом, видає сакраментальну фразу: – Ти селфі робиш?

– Д-д-а-а… – внучка явно не очікувала від бабусі таких знань, адже навіть слово “селфі” в устах літньої людини звучить дивно. А коли його вимовляють так звично…

– Ти що, нове слово вивчила? – А чого його вчити, з усіх боків його повторюють. Дурниця чергова.

– Хочеш, з тобою зробимо? – пропонує онука, все ще не вірячи, що ба виявилася такою просунутою.

– Давай, – каже старенька все таким самим буденним голосом, не видаючи своєї радості від того, що вона знайшла ключик до своєї похмурої онучки-підлітка.

– Я розмістю її в інстаграмі і підпишу “Ми з бабусею їдемо до Меги!” – малює у своїй уяві повеселіша дівчинка і тут же починає розповідати своїй бабусі і про своїх подруг, і про навчання, і про всі свої нехитрі дівочі думки.

Бабулі залишається лише слухати. Зламала-таки внучку, добилася свого!
Здається мені, молоде покоління дуже недооцінює людей похилого віку.