Хочу написати власну сповідь про те, що я не маю радості від материнства. Знаю, що я не одна така, але від того не легше.

Все почалося з того, що я хотіла дитину. Я сказала про це чоловікові. Він спочатку чинив опір, але потім ми все ж таки ми зважилися на цей крок. Вагітність була складна, постійно на нервах, то чоловік робив нерви, то його мама.

Постійно у сльозах. Постійно був біль у животі, але в консультації лікар запевняв, що все нормально. На УЗД все було чудово, робили всі аналізи, все було гаразд.

На 33 тижні мене поклали на збереження, пролежала там до пологів. На 38-му тижні на огляді мене повели народжувати. Дитину забрали до реанімації, а на третій день зробили операцію.

13 днів мій синок пролежав у лікарні, а я на 6-й день після кесарева поїхала додому. Щодня приїжджала з чоловіком до нього. Приходила, дивилася на дитину, і нічого не відчувала, ні болю, ні страждання, ні кохання нічого до нього.

Потім довелося побути з дитиною там на постійній основі, труднощів у догляді не виникало. Але я нічого не відчувала до нього абсолютно. Нас виписали додому, але ми там довго не пробули. Ми знову в лікарні, причиною послужило те, що дитина їла (вона на штучному вигодовуванні) і починала плакати, в результаті подавилася і знепритомніла.

Коли з ним це сталося я почала плакати, чи просто від страху, чи щось у мені все-таки прокинулося материнське. Ми лежимо в лікарні, але я так ненавиджу цю дитину, тільки він починає плакати, я починаю кричати на неї, тому що плач мене бісить, зараз він ще погано їсть, температура підіймається.

Кинути його я не можу, не дозволяє совість, та й що родичі скажуть, спокійно зреагувати на все це я теж не можу. Я не розумію, що зі мною, наче моя кров, але немає нічого материнського, це дуже страшно, все життя терпіти його я теж не зможу. Що могло стати причиною такої поведінки? Мене дратує, як він човгає, тремтить і все інше. Те, як він дивиться на мене. Я не люблю свою дитину.

Як мені з цим боротися, підкажіть милі люди. Може, це просто через труднощі, через те, що він народився хворий, чому я звинувачую у всьому його. У складних пологах, у тому, що змушена з ним лежати у лікарнях. Я втомилася від цих білих стін, від лікарів та проблем, від постійної втоми.

Дитина спочатку була дуже примхливою, і взагалі недоторкою, памперс міняєш репетує, одягаєш репетує, загалом постійно крики. Я вже просто не можу спокійно реагувати на дитячий плач, починаю кричати на нього, хоч розумію, що він не винен.

Не знаю, як впоратися зі своїм станом, іноді така злість бере, що хочеться залишити цю дитину, і навіть стає страшно від цих думок. Допоможіть порадою, не судіть суворо. Просто мені бракує підтримки.

Чоловік ніколи нічого не доводить до кінця. Я, звичайно, знала про цю його особливість, коли виходила заміж. Але тоді я думала, що з часом в ньому прокинеться відповідальність, та й

Розповідь заснована на реальних подіях, що відбулися зі мною в період із 2003 по 2004 роки. Бабусі не стало 1999 року 1 вересня. Цього дня я мала йти до 10-го

Мені був 21 рік … молода, красива, наївна … мріяла про принца на білому коні і інших, але не думала про сім’ю, як про свою, яку треба створювати … Розлучаюся