Одного дня мені у двері постукала племінниця.

-Тьотя Люда, можна я у вас поживу трішки? – говорила дівчинка в сльозах.

Я запросила її у квартиру, зробила чаю та підігріла суп, бо більше нічого не було, гостей не чекала. За вікном було темно, пізньої осені швидко заходить сонце, крім того, падав холодний дощ. Поївши, Варя розповіла все сама.

У мого брата, батька Варвари, ще три роки тому пішла з життя дружина. Він був моїм братом, але через те, що жили далеко один від одного перестали спілкуватись, лиш на свята обмінювались повідомленнями. Його дружина захворіла на злоякісну пухлину, саме тому дуже швидко згасла. Брат, винив себе, що не зміг допомогти їй. У них була лиш одна донька Варя. Вони залишились вдвох. Невдовзі брат почав вживати. Дуже швидко ця залежність перейшла в запої.

Дівчинка розповіла, що їй не було за що жити. Часто, вона голодувала. Одягу не мала, лиш доношувала мамин. А щоб купити горілку, батько виносив і продавав все з дому. Вони не хотіли завдавати клопоту родичам, тому нікому не розповідали нікому про свою бідність. Проте, пару місяців тому, батько Варі почав приводити друзів-алкоголіків додому. Вони приносили випивку, а він давав приміщення для гулянок. Ці посиденьки закінчувались бійками. Дівчинка дуже боялась, але не могла нічого вдіяти. Вона ховалась під ліжко, коли чула, що друзі батька прийшли.

Останньою каплею було те, що одного дня, під час чергової пиятики, один з чоловіків зайшов в її кімнату. Напевне, він якраз і шукав дівчинку. Не відомо, що він міг вчинити та що було в його голові на цей момент. Але на щастя, дівчинка як завжди сховалась під ліжко. Не побачивши її чоловік повернувся до компанії. А Варя, склала в рюкзак необхідні речі та втекла через вікно, тому що вони жили на першому поверсі. У неї було пару гривень, на дорогу не вистачило б, проте водій автобуса не взяв ні копійки почувши історію про дівчинку, яка тікає від батька-алкоголіка до тітки. Він довіз її цілою та неушкодженою, ще й нагодував на заправці.

Я була також шокована розповіддю племінниці. Невже, таке справді сталось з моїм братом? Я почувала себе винною, що після похорону мами Варі, не цікавилась їхнім життям. В цю ніч дівчинка ночувала в мене, це напевно, перша спокійна ніч після довгого часу. Наступного дня, я залишила її вдома, а сама поїхала в її рідне місто, щоб навідати брата та дізнатися, чому він так нехтує своїм та доньчиним життям.

Проте, я не встигла. Двері до квартири були відчинені та всюди були поліцейські та сусіди. Виявляється, цієї ночі знову прийшла компанія. Один з чоловіків намагався зайти в кімнату Варі. В цей момент брат хотів завадити цьому, але той штовхнув його. Брат вдарився об батарею, йому вже не можливо було допомогти. Я оформила всі необхідні документи, домовилась про похорон.

Повернувшись додому мене чекала Варя. Вона хотіла почути хороші новини, але на моєму обличчі важко було стримати жаль. Після даних подій я була єдиним опікуном племінниці. Мої діти були вже дорослі та давно з’їхали та мали свої сім’ї. Саме тому вона жила в нашій колишній дитячій.

Коли Варі виповнилось шістнадцять вступила в коледж, який був у нашому місті. Вона стала кухарем-кондитером. Після закінчення її запросили на роботу в один з ресторанів. Невдовзі вона самостійно себе забезпечувала та переїхала на орендовану квартиру. Ми з чоловіком були не проти, щоб вона залишилась, але дівчина прагнула почати новий етап в житті.

З того часу ми з Варею бачимось частіше ніж з рідними дітьми. Вона стала схожою на свою матір. Надіємось, що у майбутньому її чекає лише щастя та добро.

Джерело