-Андрійку, збирайся, по тебе прийшли.

Хлопчик підняв голову і глянув на Олександру Сергіївну з надією. Таке у них бувало – раптом відчинялися двері, і вихователька казала:

-Збирайся, по тебе прийшли.

Діти виглядали у вікна і дивилися, як дитина йде до воріт, тримаючи за руки нових маму й тата. Багато хто плакав, а багато хто мовчки сопів, сподіваючись, що наступного разу назвуть його ім’я.

Андрійко встав.

-По мене?

-По тебе, любий, ходімо швидше.

Олександра Сергіївна посміхалася, а в її очах були сльози. Вона довго доглядала за Андрійком – вчила його знову любити життя, вчила довіряти людям.

Андрійко пам’ятав, як його залишили в дитячому будинку. Пам’ятав, хоч і вдавав, що забув.

Мати привела його до воріт і сказала чекати, поки його не заберуть. Але Андрійку було вже шість, і він розумів, що заберуть – значить, назавжди. А він не хотів, він хотів бути вдома…

-Мамо, не залишай мене! Будь ласка. Я більше не пустуватиму, не проситиму їсти, я тихенько сидітиму…

Він брав матір за руки, плакав. Але вона повторювала:

-Ти звикнеш, тобі тут буде добре. А мені теж хочеться жити! Валера сказав – ніяких дітей!

І вона швидко пішла, але хлопчик біг слідом. Мати зупинилася.

-Та за що мені це?!

Вона взяла його за руку і повела до воріт…

Андрійка побачили години через дві. Привели в будинок.

Але хлопчик закрився в собі. Він більше не плакав. Він уже не посміхався. Він взагалі був без якихось емоцій.

Його пробували розговорити, розвеселити, але нічого з того не виходило.

І тоді Олександра Сергіївна знайшла його матір. Вона приїхала до неї додому і подзвонила у двері.

Двері відчинила молода, звичайна жінка.

-Що ви робите? Ваша дитина там, а ви… – почала з порога вихователька.

Жінка шмигнула на майданчик, взявши з собою Олександру.

-Тихіше, тихіше… Валера почує. Не приходьте більше. Я так вирішила і не передумаю. Ідіть.

І вона швидко зайшла в квартиру і закрила двері.

Цілий рік Олександра Сергіївна старалася, переконувала Андрійка, що зрадити можуть лише раз. Більше ніколи. Не могла ж вона йому сказати, що просто щоразу вже не так важко…

Спочатку Андрійко просто мовчав. Слухав її, не посміхався. Ніколи навіть не обертався. Потім почав прислухатися, щось відповідати. Олександра Сергіївна раділа по-дитячому, а директор казав:

-Не можна так. Ви, звичайно, повинні бути доброю і уважною, але так жити життям кожної дитини – значить себе не берегти…

Але вона інакше не могла. Коли директор сказав, що приїхали можливі батьки Андрійка, вона навіть трохи заплакала, але була дуже рада за хлопчика.

Андрійко обернувся на дітей. Усі з неприхованою заздрістю дивилися на нього.

І тоді він усміхнувся: у нього будуть мама і тато!

Звичайно, він досі любив свою справжню маму, але він любитиме і нову…

У кабінеті директора на нього чекали усміхнена жінка та строгий чоловік. Андрійко зайшов, привітався і зупинився. Жінка встала:

-Андрійку, а ми за тобою. У нас гарний будинок, тобі сподобається. І навіть своя кімната в тебе буде…

Олександра Сергіївна провела їх до машини. Андрійко міцно обійняв її, а вона поспішила піти, щоб не розплакатися…

Минув рік із того дня. Олександра Сергіївна гуляла з дітьми у дворі.

-Олександра Сергіївна, якщо я не помиляюся? – раптом почувся чоловічий голос.

Жінка обернулася. Перед нею стояв чоловік, тримаючи за руку Андрійка.

-Тату, можна я до хлопців поки що піду?

-Так, Андрійку, біжи, – відповів чоловік.

І хлопчина побіг туди, де були всі його старі друзі.

-Ми можемо поговорити?

Олександра Сергіївна дивилася на нього насторожено.

-Так звичайно. Якісь маєте питання?

-Та ні, він непоганий хлопчик. Тільки, розумієте… Моя дружина нарешті в положенні. Ми чекали на це п’ятнадцять років, думали, що вже не вийде… Через місяць їй народжувати. Коротше кажучи, ми переживаємо за свою рідну дитину…

Олександра вже почала розуміти, до чого хилить цей чоловік.

-Ні, ви цього не зробите!

-Слухайте, тільки не треба закликати до совісті. Моя рідна дитина мені набагато ближча.

Він віддав їй пакет із паперами і швидким кроком пішов до воріт. Через хвилину машина від’їхала від дитячого будинку…

Олександра навіть не змогла налаштуватися, щоб поговорити з Андрійком… Вона зателефонувала директорові.

Після того, як Андрійка залишили вдруге в його маленькому житті, Олександра більше не говорила йому, що зраджують лише раз.

Вона взагалі більше нічого не говорила, бо чудово розуміла, що він більше не повірить їй.

Вперше в житті вона бачила дитину, яка плаче в собі.

Тобто він не плакав так, щоб бачили інші. Але коли вдавалося зазирнути йому в очі… Навіть самому ставало важко…

Якось минуло вже півроку, а може й трохи більше. Олександра та інша вихователька вели одну з груп в кіно. Діти весело перемовлялися, всі були в передчутті видовища.

Дорога йшла через парк, де у вихідний було багато людей. І раптом Андрійко побіг.

-Мама! Тато! – гукав він.

Олександра надто пізно помітила пару з маленькою дитиною, яка прогулювалась парком.

Зате вона чудово роздивилася злякані очі жінки і злі – чоловіка.

Андрійко тримався за жінку. Вона обійняла його, але чоловік почав забирати його від неї.

-Припини! Що ти влаштовуєш тут?

А жінка присіла біля хлопчика.

-Андрійку, Андрійчику! Звідки ти? Чому ти з іншими дітьми? Мені Василь сказав, що тебе захотіли назад твої батьки взяти.

Олександра забрала у неї з рук Андрійка, пригорнула до себе. Не змогла стриматися:

-Таких як ваша сім’я не можна підпускати до дітей. Категорично!

І розвернулась, несучи тихенько плачучого Андрія.

А жінка залишилася стояти, дивлячись їм услід. Потім перевела погляд на чоловіка. Той сказав:

-Василю…

-Що, Світлано…

-Василю, що це все означає?

-Світлано… Я все тобі поясню, і ти зрозумієш, що я вчинив абсолютно правильно.

-Мені здається, що вже не потрібно жодних пояснень.
Жінка взяла телефон.

-Світлано, ти робиш величезну помилку! Ну, подумай сама, кому ти будеш потрібна з дитиною? І татові гроші не допоможуть! А ще я розкажу всім, яка ти! Розповім, що гуляєш…

Вона здивовано опустила руку з телефоном.

-Тобто ось так, значить? – жінка розсміялася. – Як же добре, що ми зустріли Андрійка! От я як знала, що цей хлопець відкриє мені на тебе очі.

Світлана піднесла телефон до вуха.

-Татусю, привіт. Ти не проти, якщо ми з Катею трохи поживемо у вас? Звісно, ​​ми прийдемо самі. Чоловік? Тату, я не маю більше чоловіка. Тільки на паперах, та й то тимчасово…

Усього цього Олександра Сергіївна вже не бачила. Вона, залишивши всю групу на іншу виховательку, бігла з усіх ніг до будинку, тримаючи на руках Андрійка.

Хлопчика поклали в ліжечко. І вона присіла поряд із ним.

-Андрійку…

Він несподівано обернувся до неї.

-Олександро Сергіївно, а хіба так буває? Ну, буває, щоб дітей так не любили? Причому всі… І мама, і мама Світлана, і тато Василь…

-Сонечко… Розумієш, просто так вийшло. Але… – Олександра замовкла.

Вона не знала, що сказати.

Андрій заснув, наплакавшись, і вона вийшла з кімнати.

А ввечері її запросив до себе директор. Увійшовши до кімнати, вона одразу побачила ту жінку, Світлану. З нею був ще якийсь літній чоловік. Світлана одразу встала, і швидко підійшла до неї.

-Як Андрійко?

Олександра Сергіївна холодно подивилася на неї.

-А ви як думаєте?

Директор підвівся.

-Олександро, зачекайте. Тут не все так просто.

І тоді заговорила Світлана:

-Розумієте, я й гадки не мала, що Василь повернув його до вас. Я ж у положенні була, на збереженні лежала…

Мені Василь сказав, що приходила мати Андрійка, плакала і просила віддати сина. Нібито й сам Андрійко плакав і цього просив. Я ж не бездушна… Звісно, ​​поплакала трохи. Я дуже прив’язалася до хлопчика, він добрий. Та й тато з мамою…

Вона подивилася на літнього чоловіка. Той поклав їй руку на плече.

-Василь… Він виявився не дуже добрим. Справа в тому, що мій тато дуже заможний, тепер я розумію, що тому Василь і одружився зі мною. А я вірила, в його щирі почуття! А тепер розкрилися деякі подробиці… Окрім Андрійка. Ми розлучаємося.

Василь усе приховував, бо сам він нічого не вартий. Працював у батька… Швидше зарплату отримував, бо працювати, як виявилося, він не любить. Скажіть… Як мені зробити, щоб повернути хлопчика? Я не зможу пробачити себе, якщо не зроблю цього…

І Світлана заплакала.

Директор подумав.

-Я пропоную спочатку поговорити із Андрієм. Не факт, що хлопчик все зрозуміє, а якщо й зрозуміє, то ми просто скасуємо відмову, якщо зʼявилися такі обставини.

Світлана встала.

-Покажіть, куди йти.

Вони йшли коридором, і Олександра молилася за те, щоб Андрійко пробачив Світлану.

До кімнати залишалося ще далеченько, коли її двері відчинилися.

Звідти вийшов Андрійко і раптом застиг. Він побачив людей, які йшли у його бік.

Олександра Сергіївна уважно на нього дивилася, готова будь-якої миті бігти і втішати. Але цього не було потрібно. Андрійко раптом зробив крок уперед і прошепотів:

-Мамо… Дідусю…

Світлана побігла вперед, а Андрійко до неї назустріч.

Через секунду вона тримала його в обіймах.

Тут і дідусь підійшов. Вони стояли обнявшись, а Світлана шепотіла:

-Пробач, пробач мені… Я не знала, що тато Василь так вчинив… Ходімо додому? Там на тебе Катруся чекає… І кіт за тобою скучає… Пробач нас усіх…

Директор закрив очі на всі правила і відпустив Андрійка зі Світланою та її батьком.

Але сказав, що вдень, щодня до того часу поки не будуть готові документи, хлопчик має бути тут.

Вони були згодні все.

Олександра стояла на ґанку, проводжаючи поглядом чоловіка, який ніс Андрійка на руках, і Світлану, яка тримала його в той же час за руку.

-Яка ж дивна штука життя… Такі повороти робить, що тільки бери і тримайся… – думала вихователька.

Потім вона зітхнула і обернулася до дверей.

Вчора привезли дуже гарну дівчинку, треба спробувати поговорити з нею…

Джерело