Більше року тому я влаштувалася на роботу в одну дуже хорошу компанію. Фірма вистояла всі ці випробування останніх часів і лише більше зміцніла.

Щастю моєму не було меж, адже я взяла в столиці однокімнатну квартиру в іпотеку. А потім, коли на попередній роботі суттєво знизили зарплатню, я зрозуміла, що не витягую. І ось коли вже хотіла просити батьків продати дачу і допомогти мені фінансово, одна добра знайома і запропонувала мені влаштуватися на роботу на їхнє підприємство.

Фірма наша займається дизайнерськими проектами у різноманітних сферах, платять досить пристойно. Мені і на життя вистачає, хоч і не на широку ногу, і – а це головне – на щомісячні платежі по іпотеці. Що не кажіть, а жити у своїй квартирі – це щастя.

Так ось. Наш шеф, Роман Миколайович – людина дуже розумна і чарівна, мужній і вродливий чоловік. Ним не можливо не захопитися. І я, як і всі наші жінки колективу, теж захопилася ним, але на відстані, нічого більшого і уявити не могла. Та згодом директор почав приділяти мені недвозначні знаки уваги.

Справа в тому, що моя посада така, що я досить часто контактую з Романом Миколайовичем напряму, ходжу до нього в кабінет погоджувати і затверджувати остаточний варіант того чи іншого проекту. Тобто, бачимося ми майже щодня.

Про дружину Романа Миколайовича у нас тихенько говорили, що вона «сіре мишеня», сама нічого не досягла, сидить вдома з трьома дітьми, домробітницями і нянями, насолоджується забезпеченим життям та й по тому. Не те, що ми, розумні і самодостатні жінки. Я бачила її на фото на його столі разом з дітьми, вона дійсно не викликала захоплення: якась проста аж занадто, нічим не примітна, ніяка, словом.

З часом я почала відгукуватися на залицяння директора. Ну, це голосно сказано, але каву з ним я в його кабінеті пила, додому він мене іноді підвозив, у ресторанах кілька разів потай від усіх бували.

Десь півроку вже тривав мій флірт Романом Миколайовичем. Я не знала, що робити, шеф мені дуже подобався, плюс – обіцяв багато. Говорив, що давно так не захоплювався у житті, що я його ідеал справжньої жінки. І я вже хотіла здатися, скоритися почуттям.

А потім на корпоративних посиденьках пере цим новим роком я познайомилися з янголятком – його дружиною Вірою.

Яка ж вона виявилася чудова! Те, що не видно було з фото, виявилося щирістю, тактовністю, добротою, шармом. Вона виявилася тендітною, красивою, з величезними проникливими прекрасними очима, з теплою сонячною посмішкою, приємним спокійним голосом. Було видно, з якою відданістю і захватом вона дивиться на чоловіка, з якою любов’ю говорить про Романа і дітей.

Знаєте, я далеко не свята. У мої 29 років у мене всяке траплялося, і кілька швидкоплинних романів з одруженими чоловіками теж, на жаль, було. І ніколи для мене не були перешкодою дружини обранців, вони просто не були для мене нічим важливим.

Але щось у мені відтепер змінилося. По-перше, цю жінку, Віру, я не ображу ніколи, ось просто від слова «ніколи». Я це з перших хвилин спілкування з нею зрозуміла. Яким би привабливим для мене на здавався її чоловік, я ніколи на це не піду. Краще звільнюся. Її можна тільки любити, ніколи я вчиню з нею зле. Я завжди, якщо виникне раптом така ситуація, підтримаю її, допоможу, але дуже сподіваюся, що у неї і в її родині завжди все буде добре.

По-друге, я відчула, що повтору стосунків з сімейними чоловіками більше не допущу, десь він є, мій вільний і тільки мій принц, і ми з ним обов’язково зустрінемося.

Я свідомо віддалилася від Романа Миколайовича, і він, мудрий чоловік, це відчув і відступив. Тому, на щастя, з роботою у мене все добре. А за той корпоратив, який відкрив мені очі, я щиро вдячна Богу.

Автор – Олена М.

Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.

Фото ілюстративне, Ibilingua.com

Джерело