Заміж я вийшла в 1986 році, коли дізналася, що при надії, і я спробувала позбавитися дитини бабусиними засобами, але не вийшло.

На роботі сказати побоялася, щоб іти на переривання, бо минув лише тиждень, як улаштувалася і дуже соромилася оточуючих, щоб з кимось поговорити на цю тему.

Раніше не прийнято було якось відкрито говорити, тим більше про переривання. Після всіх невдач довелося одружитися з батьком дитини.

Але це ще не всі мої проблеми, чим далі, тим гірше ставало. Він випивав, бив мене, йшов, тижнями додому не приходив, а коли приходив, то ображав і прикладав руку до мене майже до втрати свідомості. З пузом і дитям в середині в живіт ногами штовхав, але, Слава Богу, дитина народилася здоровою.

Синові було 1,5 роки, коли чоловік дістав із сейфа рушницю і став у нас стріляти, як у зайців на полюванні, але, слава Богу, промахнувся.

Я заявила в міліцію і його відправили до спеціальних “місць”, саджати у в’язницю не стали, таки сім’я.

Через тиждень він почав слізно проситися, сказав: “Не можу без вас, забери мене, будь ласка”, і я його забрала на свою голову.

Через півроку він розбився на мотоциклі, був без свідомості 2 дні та пішов якраз у мій день народження, синові тоді було лише 2 роки, він навіть не пам’ятає його.

Коли я трохи відійшла від горя, почалося «моє» життя, сина повезла до бабусі. Якщо коротко, не займалася сином, вийшла заміж, його усиновили, а виховання вже було втрачено, кохання він не бачив, а сам ріс добрим хлопчиком, ладен був усім допомогти.

Зараз йому 29 років, я так перед ним винна за все: і що хотіла позбутися його, і що залишила його у бабусі.

А зараз я не уявляю життя без нього. Він такий добрий, чуйний і люблячий син. Господи, пробач мені за все, каюся за все, що творила в цьому житті. Вибач мені грішну і недостойну та помилуй.