Після того, як я вирішила створити сім’ю, мої батьки забрали бабусю до себе, а ми переїхали в її квартиру. Переїзд з обласного центру до провінційного містечка дався нам не просто, довелося заводити нові знайомства, шукати роботу.

Мені було все одно, я тільки вуз закінчила, а Сергію довелося звільнятися. Ми хвилювалися, але все вийшло добре. Проте його мама дуже засмутилася:

– У сина тут така гарна робота, – каже Лариса Вікторівна. Та розумію я, що там житло, але я переживаю.

Живемо разом вже 5-й рік, зараз я в декреті з нашою дворічною дочкою. Паралельно вдома підпрацьовую.

Приблизно раз на рік на тиждень-півтора до нас приїжджає погостювати мама Сергія, і ці візити мені не дуже подобаються. Вона поводиться у нас як у себе вдома, прагне наводити лад там, де я не бачу безладу: розкласти по квітах постільну білизну та рушники у шафах, розставити тарілки за розміром. Я не перфекціоніст, скажу одразу. Я кілька разів просила Ларису Вікторівну не турбувати себе і щоразу чоловік мені потім робив зауваження.

– Мама приїжджає так рідко, – говорив Сергій, – їй хочеться допомогти бути корисною. Ну, потерпіти можна ж.

Мені просто неприємно, що в моїх речах хтось наводить лад. Яка різниця, як лежать рушники? Хай би онукою займалася. Але чоловік вважав, що мамі приємно допомогти, вона звикла так.

Приїхала мама Сергія, все було добре. Перші дні вона від нашої доньки не відходила ні на крок. А потім я пішла у вітальню і сіла попрацювати. Удома був уже й Сергій.

– Я хочу пирогів напекти, – оголосила Лариса Вікторівна.

Я навіть не прислухалася, була поглинута своєю роботою, яку передбачалося закінчити на час. Через годину мама чоловіка прийшла у вітальню, взяти велику тарілку під пироги. Щось спитала, я відповіла машинально: думки були не про те.

– Добре, пробурчала Лариса Вікторівна, – сама все знайду.

І почала відкривати і закривати шафки, та ще й коментувати, що, як і де у мене в них укладено. Тарілку знайшла, віднесла на кухню, повернулася і сіла на підлогу, витягнувши якісь речі і почала їх сортувати. Зрозуміло не мовчки.

– А це навіщо зберігати, – коментувала мама Сергія, – зовсім ви запустили лад у шафах, нічого, я зараз все виправлю. Бачиш, дитинко, — пояснила свекруха онуці, що ввійшла, — мама працює, грошики заробляє, а в шафі безлад, зараз ми тут все розкладемо. Таня, я перекладу це в інше місце? Мені потрібна ця полиця. Таня, а ці папери я зберігала б подалі від чужих очей. Тарілки можна перенести на кухню, а полицю пристосувати під щось ще.

Мало того, що мені не дали працювати і постійно смикали, так ще й пиріжки згоріли, та й ця купа моїх речей, витягнута наверх і розбирається свекрухою, мені зовсім не сподобалася. Я попросила все залишити так як є і вийти, дати мені закінчити роботу.

Це прохання Ларису Вікторівну дуже образило. Мама Сергія висловилася:

– Сама порядок навести не може, я надаю допомогу, а мене виставляють з кімнати за двері?

– Мама хотіла, як краще, – заступився Сергій, – всіх грошей не заробиш, могла б і розібрати допомогти, і чемнішою бути. Ти маєш вибачитися.

А за що вибачатися? Лариса Вікторівна збиралася пекти пироги, але натомість стала робити зовсім інше. Допомогти їй розібрати мої речі? А я не просила займатися цим. І свою роботу я мала зробити вчасно.

Лариса Вікторівна зажадала від сина взяти їй зворотній квиток наступного дня. Чоловік образився на мене. Моя мама теж мене не підтримала, сказала, що я могла б і потерпіти і не наживати собі проблем із чоловіком.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

Джерело