Я просто жахаюсь, коли бачу, що сучасні діти не вміють цінувати того, що мають. Я не хочу ні на кого скаржитись, декого з батьків мені навіть не шкода через їхніх невдячних дітей. Вони самі винні!

Бо так виховали, бо не навчили цінувати, любити та поважати, бо не показали правильного прикладу. Та дехто і справді страждає через злих нащадків і мені здається їм потрібна допомога. І навіть вдалось нещодавно прислужитись.

Принаймні мені так здалось. Я бодай спробувала. Зараз мені 34 роки. Я нарешті отримала омріяні два тижні відпустки і намагаюсь насолодитись ними цілком і повністю. Ось пішла в магазин, щоб придбати локшину на вечерю.

Повертаюсь, а в дворі ні душі. Просто один підліток, років напевно тринадцяти, свариться з мамою. Саме так, не мама з ним, а він з мамою, бо вона не дозволяє йому повернутись після дев’ятої. Жінка зайшла в під’їзд.

Він пройшов і сів на лавочку насуплений. Дивиться в одну точку і просто закипає. Я підійшла і сіла поруч, спитавши чи вільне місце на лавочці біля нього. Посиділа хвильку і тоді спитала: «Твоя мама?»

«Так…»  – відповів хлопець. «Набридла мені вже… Не дає спокою.» Я хвилину подумала і підібрала слова: «Заздрю я тобі хлопче, мені б так…». «Вам? А чого ж це? Хіба так класно, коли тобі все забороняють?»

«А я й не знаю…як це, коли батьки щось забороняють. Кажуть, вони так турбуються про своїх діток. А в мене мами ніколи не було. Я виросла в дитбудинку.»

«Ого… ». «Еге ж… не надто така перспектива. Тим паче, що в дитбудинку теж забороняють все на світі, проте не з любові, а просто, щоб спростити собі життя. Отак я і жив.»

Хлопець раптом підхопився: «Пробачте, мені певно вже час додому». І побіг у під’їзд. Я посміхнулась. Добре, що так склалось. Сподіваюсь вони з мамою помиряться і все буде добре. Коли бачите, як таке відбувається, то спробуйте достукатись до дитини, що збилась зі шляху. Іноді прислухатись до незнайомця набагато легше, ніж до рідних людей.

Джерело