Після одруження я залишилася жити в нашому селищі, де жила моя мама. А моя старша сестра Анна поїхала з дому відразу після школи, вчилася в столиці, а після закінчення там і залишилася.

Відстань не близька, сестра приїжджала додому раз в рік, тому зрозуміло, що за мамою весь цей час доглядала я. Анна коли приїжджала, привозила мамі гостинці, і на цьому її турбота про маму закінчувалася.

Принцип – хто доглядає за батьками, тому і спадщина, у нас не спрацював, мама свій будинок вирішила залишити у спадок нам обом, сподіваючись, що ми якось порозуміємося.

Не стало мами 8 років тому. Її будинок ми поділили порівну, наші чоловіки зробили окремі входи. Тож вийшов будинок на дві родини. Але ми з чоловіком вирішили відразу туди переїхати, залишивши квартиру, в якій ми жили до того, доньці, яка заміж виходити надумала.

А сестра з сім’єю використовувала свою частину будинку лише влітку, як дачу. Приїхати, шашлик посмажити, на природі посидіти. І певний час нас усіх все влаштовувало.

У будинку не було проведено воду, і відповідно, не було зручностей, тому мій чоловік захотів провести воду і зробити прибудову, щоб туалет і ванна були в будинку.

Найзручнішим місцем для влаштування санвузла було місце позаду будинку, там, де межували наші дві половини. У нас із чоловіком зарплати скромні, газ у будинку був, але тягнути воду було дорого. Тому ми запропонували сестрі і її чоловікові докластися матеріально до цього проекту, а ми б самі все зробили.

Сестра обіцяла подумати, а потім, коли приїхала з чоловіком, сказали, що скидатися вони не будуть, їх і так все влаштовує.

– Нам це не треба! – заявив чоловік сестри, – ми кілька разів приїжджаємо всього і то влітку. Мене цілком влаштовує і літній душ, і вбиральня на вулиці. І ні, ніякого входу нам не треба і будуйтеся на своїй половині, на нашу не заступайте.

І сестра свого чоловіка підтримала. Гаразд. Ні так ні. Кредит оформили, збудували. Нам жити. Кредит, до речі, вже віддали. Рік тому чоловік сестри вийшов на пенсію. Її на віддалену роботу відправили. Куди вони приїхали сидіти? Правильно, в село. Я вже тоді зрозуміла, що тепер би сім’ї сестри зручності стали в нагоді. А чоловік мене попередив:

– Будуть просити – не дозволю! І воду не дозволю від нас вести. Нехай свою гілку тягнуть. І не треба мені віддавати половину вартості водопроводу. А я на них не розраховував ні діаметра труби, ні іншого. Ми вийдемо звичайно точкою, нам може навіть води не вистачати, не буде натиску і все. Будемо вічно чекати, коли сестра закінчить прання, щоб колонка на гарячу воду ввімкнулась.

Чоловік як у воду дивився. Щоправда, просити нас почали не рік тому, а цього літа: син у сестри одружився, вона сама на пенсію вийшла, квартиру вирішили залишити синові, а самі перебратися до хати.

– А як узимку? І ванни не вистачає, і пральну машинку хочеться, щоб як я звикла, – почала скаржитися сестра.

Я вдала, що натяків не розумію. Так за тиждень сестра з чоловіком до нас на розмову напросилися:

– Давайте ми від вас проведемо воду, ми вам заплатимо. Побудувати свій санвузол в зиму вже не встигаємо, давайте зробимо між половинами двері-часи і будемо користуватися всім вашим. Ми всі витрати на себе візьмемо, а потім збудуємо власний.

Мій чоловік, звісно, ​​відмовився. Заплатять? А нам уже не треба, обійшлися. Тому ми їм порадили закотити рукави і братися до справи.

– Совісті у вас немає, – образилася сестра, – мама нас просила не зіпсувати стосунки через спадщину. А ти зараз саме це і робиш.

Хіба я? І хіба через спадщину? Поділилися справедливо, ніхто не образився. А далі тепер кожен сам. Ми у теплий санвузол, а сестра у дерев’яний будиночок у глибині саду.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

Джерело