Вірі Петрівні 65 років, вона пенсіонерка. Її єдина донька Ольга зараз в декреті і вислуховує постійні докори і закиди у невдячності, хоча про допомогу маму не просить, дає собі раду сама. Але якщо справляється, то виходить ще гірше.

– Олежику зараз півтора роки, – розповідає Ольга, – але закиди почалися ще до його народження, майже відразу, як ми з Русланом одружилися.

– Вийшла заміж і про матір не згадуєш! – ображалася Віра Петрівна.

– І це після того, як я півдня їй не дзвонила, – каже Ольга. – До Руслана у неї теж є претензії: до мами допомагати їздив, а до мене ні.

– А що свасі допомагати, – каже Віра Петрівна, – їй 50 ще немає, впорається. Мені ж допомагати треба, але ж, зятю я не потрібна була з самого спочатку, а доньці після заміжжя теж мати зайва.

– А у свекрухи свій будинок і літній вітчим чоловіка, – каже Ольга, – а у своєму будинку то одне, то інше.

Живуть Руслан із дружиною в квартирі, яку йому залишила тітка матері, до народження Олежика працювали обоє, тепер сім’ю утримує один чоловік. І він із ним справляється, як і Ольга справляється з будинком та дитиною.

– Олег спокійна дитина, – розповідає вона, – я чудово все встигаю і дуже співчуваю тим мамам, яким діти не дають жодної хвилини спокою. І приготую, доки син спить, і приберу, і погуляти схожу. І так з першого дня, мені допомога не була потрібна.

Але Віра Петрівна, яка чекала на онука з нетерпінням, у самий день виписки прийшла «допомагати», каже, як я тебе одну залишу?

– А коли я її почала умовляти, що не треба, спить малюк, йди додому, незручно ж на розкладному кріслі спати, у нас однокімнатна квартира, більше ніде ми її спати укласти не можемо, то мама образилася, – розводить руками Ольга, – сказала, що вона нікому не потрібна, хоче як краще, хоче побути з довгоочікуваним онуком, а я її жену.

Ольга з чоловіком вирішили: нехай Віра Петрівна залишається. Весь вечір мама сиділа в цьому самому кріслі, спостерігала, як дочка няньчиться і годує новонародженого сина.

– Не підійшла до онука, – сміється Ольга, – сказала, що боїться, зате вранці, йдучи додому, влаштувала концерт, що вона не виспалася.

– Прийшла допомагати, а зять двох слів добрих для тещі не знайшов за весь вечір, та й уранці дякую не сказав. І ти гарна, жодного доброго слова не сказала. От і допомагай вам після цього! Жодної подяки.

– Я навіть слів не знайшла, – каже Ольга, – ну що мав Руслан сказати? У пояс поклонитись тещі за те, що в нас переночувала? Так не просили ж, казали, що не треба, сама вирішила залишитись, заради чого? Щоб дорікнути потім?

Так і повелося. Раз на тиждень Віра Петрівна приходила до доньки чи дзвонила та наполегливо пропонувала допомогу. Якщо дочка відмовлялася, то слухала:

– Нікому стара мати не потрібна, ось народила тебе, ростила, думала на старості років буде мені втіха, дочка і онуки, а ти навіть не хочеш, щоб я прийшла!

Ольга погоджувалася, мама приходила, півдня проводила у дочки, іноді виходила з нею та з онуком на прогулянку:

– Сходи в магазин, треба ж щось! – наполегливо переконувала Ольгу. – А я з коляскою погуляю.

– А не треба гуляти, – каже Ольга, – у нас торговий центр під боком, спокійно можна зайти з дитиною, але я погоджувалася, залишала маму з коляскою на вулиці, сама забігала за непотрібним мені шампунем, щоб її не ображати, а потім вислуховувала, коли мама додому збиралася:

– І де твоє спасибі, Оля? Я ж тобі допомагала? Гуляла з дитиною, поки ти по магазинах ходила! Видно подяки я не дочекаюся.

– Я вже боюся маминих дзвінків: знаєш, чого чекати. Або закиди в невдячності, або в тому, що я її не потребую. Сил немає.

– Так зроби так, щоб мама була задоволена, – порадила свекруха, – вона хоче почуватися потрібною і важливою. Це в мене дім, робота, чоловік, а в неї нічого й нікого, крім тебе та онука. Попроси про якусь дещицю, а потім від душі дякую скажи.

Ольга спробувала.

– Подзвонила, попросила прийти, посидіти з сином, поки я вікно помию. Мама прийшла, посиділа. Я її потім чаєм напоїла, говорю, дякую, мовляв, що б я без тебе робила! Знаєте, що я почула?

– Так, допомагаєш, допомагаєш, а у відповідь одне «дякую» і то через силу!

– Я навіть заплакала, ну за що вона зі мною така? Мама додому пішла, а я ніяк заспокоїтися не можу. Чоловік каже: не дзвони, не клич, я й не дзвонила, мама набрала мене сама.

– Не дзвониш навіть? Не потрібна? Нічого не треба? Впораєшся, аби не дякувати? Та я вже звикла, і без подяки обійдусь. Видно, не дочекаюся я від доньки єдиної ні уваги, ні вдячності. Онука хочу побачити, нічого мені від тебе не треба, живи своїм життям, а я своє доживатиму.

Ольга розгублена – як спілкуватися з мамою?

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

Джерело