Якось так повелося, що з ранньої весни і до пізньої осені я переїжджаю жити в село. А в місто приїжджаю хіба що через якусь нагальну потребу. Наприклад, два тижні тому довелося відвідати лікарню. Та і в той день хотілося якнайшвидше все вирішити, щоб встигнути до вечора повернутися з село.

Та ось поки дочекалась результатів аналізів, то останній автобус уже від’їхав. Залишався один вихід – їхати до дочки на ночівлю. Її звуть Віка і зараз вона сидить в декреті, адже скоро буде народжувати малюка. Вдома сидіти нудно, тож часто, щоб вбити час вона телефонує мені поки іде в магазин чи варить їсти

На той момент була страшенно голодна, адже за весь день майже нічого не їла. Лише чаю перед автобусом попила. Вирішила не робити неочікуваних візитів, тому зателефонувала і спитала, чи можна залишитися на ніч. Вікторія якось не сильно зраділа цій новині, але сказала, що чекатиме мене.

І ось я прийшла, роздягнулась та й кажу доньці, між іншим, що сьогодні ще нічого не їла, такий день тяжкий. Віка поставила мені тарілку гречку і чай зробила. Я аж збентежилась. Можливо, прихворіла донька, що навіть нічого не приготувала? Ну та й вирішила я піти в магазин, що поблизу, купити щось смачне і зятя з донею пригостити.

Робота у Мишка важка, тяжкий графік. І от я вдягаю курточку, щоб піти до супермаркету, а двері відчиняє він. Щойно з роботи повернувся. Дивлюсь, а Віка відразу забігала. Почала діставати салати, запечену курку з духовки. Тоді мило посміхнулась, запросила чоловіка до столу і стали вони вечеряти.

Я постояла в порозі, все чекала, що і мене покличуть, та ні. Їли вони самі. На душі стало образливо. Посеред горла став клубок, який не можна було проковтнути. Все життя ми з чоловіком старалися для доньки, останні гроші і сили віддавали на її навчання, проживання, а зараз мені ось так віддячують.

Непомітно я пройшла в кімнату, забрала свою валізу, яку ще й не встигла розібрати, і попрямувала на вокзал із сльозами на очах. Краще вже там чекати першого автобуса. А Віка, як я зрозуміла, так нічого й не зрозуміла. На наступний день дзвонить як ні в чому й не бувало, питає, як правильно філе обирати.

Мої відповіді були неохочими, тож дочка відразу запитала, куди пропав мій настрій. Невже так важко зрозуміти, у чому причина мого суму? Мені образливо, що так багато сил я вклала у виховання дитини, а виросла страшенна егоїстка. Віка нічого не розуміла, або вдавала, що не розуміє і я розповіла про все зі своєї сторони. Та вона не побачила тут своєї провини.

Пройшло трохи часу, а образа досі живе в мені.

Джерело