Коли я пішов до армії, то потрапив до сусідньої Білорусії, в той час ми так служили, без кордонів. Добрі люди мені там попалися, серед місцевих жителів знайшов собі багато друзів. Після служби навіть вирішив залишитися, батьки мене підтримали. Там я зустрів і своє перше кохання, Анну.

Одружитися ми не встигли, річ у тому, що підступна хв0р0ба забрала батька. Тож я поїхав до мами, щоб її підтримати. Анна зі мною не поїхала, ми не були одруженими, то батьки не відпустили її на чужину. Та й чесно кажучи вони були не в захваті від мене, то ж навіть були раді, що я поїхав.

Час минав, я вже знайшов роботу в Україні, мама просила не покидати її. Листи від Анни я отримував регулярно, ще п’ять років по тому, але з часом вона перестала мені писати. Я все ж писав, сподівався отримати відповідь. Дуже жалкував, що не встиг одружитися з Анною, сподівався, що врешті доля нас зведе разом.

Коли виповнилося мені п’ятдесят, я втратив і маму, мабуть, лише тоді зрозумів, що залишився сам. Так і не зміг створити сім’ю, любов до моєї Анни залишилася назавжди, так і не зміг знайти їй заміну.

Довго роздумував, та вирішив поїхати в місто в якому я був такий щасливий. Звичайно не так все просто, адже потрібно й закордонний паспорт і кошти, тож я невпинно почав готуватися, думки про те, що я скоро приїду до щасливих місць придавали сили. А ще більше придавало сили те, що я побачу свою Анну, жевріла надія, що вона як і я, чекає зустрічі.

І от настав цей день, та мене чекало велике розчарування, знайомі місця дуже змінилися. З друзів уже багатьох не зміг зустріти. Навіть будинок у якому я жив уже мене не чекав, на його місці був магазин. Та головне, що я не зустрів своєї Анни, сусідка згадала, що вони виїхали дуже давно, навіть адреси нікому не залишили.

Тож двадцять п’ять років я мріяв сюди повернутися, уявляв яким буду тут щасливим. І от таке розчарування. Тому послухайте мене, не відкладайте життя на потім, живіть зараз, і мрії не відкладайте, а реалізуйте, поки ще не пізно.

Джерело