З Надією ми разом жили 17 років в хаті, яка мені дісталася від моїх тата й мами. Жили ми, звісно, не погано, в основному заробляв гроші я, моя дружина шила одяг у місцевого невеличкого підприємця. Але робота була така собі, щиро кажучи, не дуже, адже коли не було замовлення, то дружина і місяць могла сидіти вдома, чекаючи роботу. Відповідно і доходу у неї не було ніякого, тому все залежало від моєї заробітної плати і вона була основним нашим доходом.

Одного разу замовлень по роботі у Надії вже майже два місяці не було, тоді дружина сказала мені, що поїде з подругою на заробітки за кордон, вже давно думала про це. Її колежанки з роботи, давно туди їздять, заробляють добре, жодна після того не повернулася на роботу, а більшість там і досі працюють. заробітки за кордоном навіть не порівняти з тими копійками. що можна заробити вдома.

Я, щиро кажучи, з тих чоловіків, які проти того, щоб дружина їздила на заробітки, адже навіть мого заробітку цілком вистачало для нормального життя, хоча, звісно, розкошувати ми не можемо з такими грошима, а вдома ми тримали чимале господарство, тому й вдома роботи вистачало у Надії, було б бажання.

Але моя дружина завжди була жінкою з непростим характером, ніколи ні в чому не прислухалася до мене, лише свою думку вважала єдиною вірною і все.

Коли Надія поїхала в Італію, нашій доньці було 15 років. Надія часто приїжджала додому, привозила різні гостинці, купувала доньці гарний одяг, якого навіть в її багатих подружок не було, щодня вони вдвох їздили в місто, влітку на море. Дружина грошей вдома ніколи великих не залишала, говорила, що відкладає їх у себе, то буде нам усім на майбутнє.

Роки минали дуже швидко, ми вже доньку вивчили, заміж видали. Щиро кажучи Надія нашій донечці дуже допомогла, зараз гроші збирає на квартиру. Але від мене вона зовсім віддалилася, чужим я став їй.

Весь цей час я постійно просив дружину повернутися додому, але вона вже так звикла жити в тій Італії, що постійно намагалася придумати якусь причину, аби не жити в селі, аби не повернутися до звичного життя, до сільської роботи, до господарства.

То на навчання доньці хороше зібрати потрібно, адже має отримати добру освіту, то весілля шикарне, краще ніж в інших, щоб пів села запросити, то квартиру велику в центрі міста. А коли ж для себе жити, роки то швидко збігають. Я ж теж гроші заробляю, хоча менші, звичайно. Хай би освіта була не найкраща, весілля не найшикарніше і на квартиру маленьку по-тихеньку б відкладали, але жили б усі разом, сім’єю однією. Але ж ні. Вона вже зовсім віддалилася від мене.

Так минуло 10 років, а Надія моя навіть й не думала повертатися жити в Україну, додому їй їхати не хотілося. Я сумував, що життя моє зовсім не склалося, а потім зустрів Марину. Вона давно розлучена, син живе окремо, спокійна така жінка, добра. Ми стали спілкуватися все частіше і, з часом, я зрозумів, що це та людина, якої мені не вистачає поряд, вона наче рідна мені – цікава і турботлива.

Я щиро покохав її. І вирішив, що теж маю право на своє щастя. Зразу сумнівався, думав, що скажуть люди, а потім зрозумів, що хочу бути поряд з Валею, хочу, щоб на старості років була поряд хороша та надійна людина.

Ввечері зателефонував Надії, все розказав їй. Хата моїх батьків, вона до неї нічого не доклала, тому нехай живе у великій квартирі з донькою. А ми господарюватимемо з Мариною.

Наступного ранку у мене на порозі вже була донька. Вона говорила, що я не маю права так чинити з її мамою, вона для нас старається і лише вона має бути господинею в моєму домі, стільки добра для нас зробила. Та я вперше твердо сказав доньці, що мене вже багато років немає в їх життя, чому я маю жити так, як вони мені говорять. Я доросла людина і сам маю все вирішити. Вони живуть, як їм зручно, як їм добре. А хто думає про мене, чого хочеться мені.

Донька пішла, а я задумався. Не знаю, як мені далі бути, який вибір буде вірним і правильним. Розумію, що якщо розлучуся з Надією, то зруйную сім’ю, але ж ми з нею вже давно чужі люди. Не знаю, чому вона прислала доньку. Хіба через хату?

Як мені правильно вчинити, щоб потім не шкодувати про свій вчинок багато років? Я знаю, що Марина теж мене кохає, вона погодиться вийти за мене заміж. Але чи варто кардинально змінювати зараз так своє життя, адже ми вже не молоді люди? Життя міняти в наші роки непросто.

Фото ілюстративне.

Джерело