Хоч ми й живемо у 21 столітті, але уявіть, досі є люди, як вважають, що жінка повинна сама займатись хатніми справами та дітьми.

От мені саме такий чоловік попався. Перші дзвіночки були ще під час зустрічань, коли він казав “Ох, женимося, будеш борщі варити і я заживу“. Тоді на цю фразу я не звертала увагу, чи то просто через сліпу закоханість не хотіла бачити. Загалом, випливло це вже після весілля.

Спершу мені навіть приносило задоволення доглядати за Максимом і догоджати йому у всьому. Але коли ми двоє вийшли на роботу, я думала, що тепер ділитимемо побут і займатимемось ним вдвох. Та після роботи виявлялось, що коханий дуже змучився і всяко відлинював від домашніх справ.

Настільки вправно придумував відмазки, що я кожного разу вірила. Навіть коли сама з ніг валилась після роботи, знаходила в собі сили, щоб приготувати їсти, попрати та поприбирати. Максим же в той час просто лежав перед телевізором і час від часу питав чи ще довго.

Знову ж таки, я максимально не хотіла цього помічати, так старалась бути зразковою дружиною. А через якийсь час завагітніла і пішла в декрет. Тоді для мене було логічним займатись побутом самій – все одно ж вдома знаходжусь.

Після пологів, якийсь час Максим виправився і допомагав зі всім. Грався з сином, міняв йому підгузки, мив усю посуду та навіть прибирав. Це дійсно було дуже помічним для мене.

Звісно, потім все повернулось на свої місця, але я тішила себе думкою, що чоловік в крайньому разі може допомогти. Так тягнула все на собі ще декілька років, в мої обов’язки входило все, та на думку коханого я “нічого не робила”, бо не ходила на роботу.

Коли він мені це казав, я мало не кипіла, бо сама краще б на роботу пішла, аніж крутитись як дзиґа в дні сурка. Згодом синок пішов у сад і я нарешті змогла вийти на роботу. Це був ковток свіжого повітря, якого я так довго чекала. Хоч і дуже сильно люблю свого синочка, але перебування з дитиною 24/7 будь-кого з розуму зведе.

Сподівалась тепер остаточно розподілити з Максимом обов’язки по дому. Логічно ж, я працюю, він працює, у нас спільний дім і спільна дитина, тому все мало бути на рівних.

Та коханий був іншої думки, нарешті він показав своє істинне ставлення. В його розумінні, саме жінка повинна всіх обслуговувати та всім догоджати. Тоді я серйозно задумалась – а чи потрібен мені такий чоловік, якщо все сама?

Це ж зовсім не просто – потрібно швидше за всіх встати, зготувати сніданок, нагодувати дитину, зібрати себе на роботу, сина в сад, паралельно підказувати чоловікові де лежить його сорочка, завести малого в сад, поспішити самій на роботу, після робочого дня поспішити за сином, піти разом у магазин, щоб купити щось на вечерю, прийти додому, зготувати їсти, нагодувати усіх, прибрати, погратись з сином, покупати його, самій душ сходити та просто впасти. Бо в такому графіку жінка не засипає, а просто падає і вирубується.

Загалом, вирішила, що все ж такий чоловік-тягар мені не потрібен і подала на розлучення. Тепер першим ділом у залицяльників питаю чи вони часом не є побутовими інвалідами, бо з таким більше своє життя не зв’яжу.

Джерело