Так склалося, що сім’я сина завжди жила зі мною. Ми разом пережили народження його дітей, їхні хвороби. Невістка жодного разу довго в декреті не сиділа. Лікарняні ми з нею брали по черзі.

Нескінченна метушня, купа справ не дозволяли розслабитись ні на хвилину. Тому настання пенсійного віку я чекала як манну небесну. У буквальному значенні закреслювала дні у календарі. Півроку мешкала як у раю.

Вранці спочатку проводила дітей роботу, потім годувала онуків, старших відводила до дитячого садка і школи, гуляла з молодшою, готувала, прала, зустрічала, вела на гуртки та музичну школу.

Загалом день був розписаний по хвилинах. Але тепер я знаходила час на свої захоплення: любов до читання та розпис по тканині. Якось на мій телефон надійшло повідомлення від сина. Я читала і не вірила очам.

Думала, що це хтось так пожартував. Потім я з’ясувала, що повідомлення призначалося не мені. Але було пізно. Слова сина сильно образили мене. Синові я, звичайно, сказала, що все вибачила. Але залишатися з ним під одним дахом більше не могла.

Ну як він міг написати, що “мати сидить на моїй шиї, ще й на ліки для неї треба витрачати?” Я свою пенсію вкладала у спільне господарство, а ліки багато хто одержую безкоштовно, є така пільга у пенсіонерів.

Синові нічого я не сказала. Підшукала орендовану квартиру і з’їхала. Мотивувала тим, що, мовляв, це мені незручно з ними в одній квартирі тулитися.

Але як її сплачувати, оренду? За одну одну щомісячно треба було віддавати пенсію цілком. Добре, що свого часу я купила собі комп’ютер, хоча невістка відмовляла. “Навіщо вам? Там все складно, не розберетеся».

Розібралася! Донька подруги допомогла. Зробила фотографії розписаних мною хусток, серветок, розмістила у соціальних мережах. Попросила колишніх колег зробити мені рекламу. Приблизно за тиждень моє хобі принесло перші гроші.

Нехай небагато, але це була гарантія, що найближчим часом не доведеться йти на поклін до сина. Ще за місяць до мене підійшла сусідка по сходовій клітці. Її дівчинка захотіла навчитися розпису у техніці батік.

Так у мене з’явилася перша учениця, потім до неї приєдналися ще дві дівчинки. Найцікавіше те, що їхні батьки оплачували заняття! Хоча я не наполягала на цьому.

Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua

Джерело