Серед тижня дочка увірвалася до мене. Одною рукою Софійку тримає, в іншій валіза, а з очей сльози так і линуть. – Мамочко, рідненька, ти чого дозволила мені заміж за Романа вийти? – Я ледь заспокоїла Наталку. Коли Софійка заснула, ми сіли і вже спокійно поговорили.

У сім’ї Олени Андріївни трапилася дуже непроста ситуація. Усі учасники цієї історії виявилися не дуже чесними. А розгрібати довелося їй самій. Мабуть, така її доля.

А як оптимістично все розпочиналося!

Дочка Наталя зібралася заміж. І чогось дуже раптово вона це надумала – тільки вісімнадцять стукнуло. Адже нещодавно висловлювала своє “фе” на адресу одружень.

– І для чого мені ці ваші весілля, – говорила Наталя. – Родичів незрозумілих нагодуй, гроші потрать. Тьху. Я б, каже, добровільно ніколи цього не робила. Свободи, каже, хочу! І щоб борщі не варити, і шкарпетки не штопати. І “борг” ще цей – подружній! Та гори воно все синім полум’ям. Та ні за що на світі!

І продовжувала Наталя вчитися у своєму технікумі, мріючи про блискучу кар’єру бухгалтера.

І раптом Наталю як підмінили! Бігає Наталя обручки приміряє, і в РАЦС збирається.

Олена Андріївна, звісно, в подиві. Що ж ти, доню моя, мене лякаєш? Ти ж говорила заміж ні ногою. Плювала на наречених. Говорила ти, що кар’єра найважливіша в житті! Зізнавайся, що до чого!

А дочка мамці й видає, мовляв, подорослішала та порозумнішала. Не хочу, каже, в дівках засидітися. Романа, нареченого, три тижні знаю, і жити без нього не можу. Хочу, каже, законною йому бути, хоч ти трісни.

Але Олену Андріївну не надуриш, вона й не повірила її словам. Давай, каже доню, знайом мене з предметом своїх мрій. Хочу знати, хто мою доньку до несвідомого стану доводить любовними чарами. І батьків мені його дай, а то дивно якось все виходить – не прийшли навіть свататися по-людськи!

Ой, каже Наталя, навіщо воно тобі потрібне? Ми ж не в кам’яному віці. Краще радуйся тихенько, що твоя дочка стала розсудливою.

Але Олена Андріївна дужче захвилювалася. Ану, дорогенька, зізнавайся! Чи не при надії ти випадково? Може зробили з цим Романом дитинку, і швиденько в РАЦС?

А Наталя їй у відповідь, ну що Ви, мамо! Кохання у мене нескінченне! Жити без нього не можу. І він не може без мене, Роман мій. Треба терміново нам з’єднатися і не роз’єднуватися до кінця наших днів.

Але Олена Андріївна – жінка-кремінь! Сказала, знайом, і все! Нічого не залишалося Наталі– привела нареченого до будинку. Олена Андріївна тільки глянула на нареченого – і знепритомніла.

Страшний, Господи пробач. Ростом – метр п’ятдесят у стрибку. Згорблений якийсь, сутулий. Рудий і в окулярах на все обличчя… Ще й заїкається. Кудлатий весь якийсь, переляканий. Знайомитися з мамою без жодної квіточки приперся.

Олена Андріївна як трохи очухалася, так і потягла свою Наталю в інший кінець квартири. З розуму ти, каже, доню, зістрибнула? Навіщо тобі чудо це кудлате? За тобою хлопці табунами бігали. Чого тільки один Остап вартував! Двометровий, руки-кувалди, ех! Та ще й військовий (красивий-здоровий). На нього ж можна днями милуватися!

А Наталя як заплаче раптом! Всю правду тобі скажу, матінко. Дитину я чекаю від цього Остапа! “Справився” і поїхав на службу в інший кінець України. Сказав не писати, не дзвонити йому. Ніколи, каже, мені тут розмовляти з тобою, мене Україна кличе. Та й папаша я не готовий. Рано мені. Прощавай, Наталю! Не поминай лихом, а якщо пацан на світ з’явиться – запиши на мене.

І що їй, Наталі, було робити? У технікумі не довчилася. Куди дитя принести – в однокімнатну до мами? Ми ж з тобою, мамочко, тут разом не витримаємо? Так, Олена Андріївна погодилася – це точно…

А тут Роман намалювався. Ти, каже, Наталю, не дивися, що я такий. Я в душі красень, і хата у мене своя десь там, у передмісті. І робота у мене чудова – будівельна. І млинці вмію пекти.

Ну, побралися Наталя з Романом. Живуть-поживають у будиночку. Дитятко на світ з’явилося – Софійка. Велика така, і по-воєнному дисциплінована дівчинка. Роман пушинки з Софійки здуває, колискові їй наспівує.

Але довго ідилія їх не тривала. Почали виповзати всілякі сюрпризи.

Приходить одного дня Наталя до матері, дисциплінована Софійка висить під пахвою. А в руках – валіза! А сльози рікою течуть. – Ой, матусю моя, рідненька! Та навіщо ж ти заміж мене віддала? Він же, Роман цей, брехун – яких світ не бачив. Приміська ж хата – не лише на нього записана. Брат у нього є. Брат тільки з місць позбавлення волі повернувся. Сорок років йому, весь лисий і беззубий. Гучно плямкає за столом. Каже, скоро якусь жінку сюди приведе. – Таке право за законом маю.

Але й це ще не вся брехня. Вдерлася вчора до нас якась дивна дамочка, вчепилася в мене, і заволала, що Роман її чоловік. І діток із собою притягла. Я глянула – а вони руді та сутулі – вилитий Роман. А він, брехун цей, і каже, мовляв, ці діточки мої, і я їх не залишу.

В результаті Олена Андріївна займається Софійкою, а Наталя знайшла собі гарного та здорового військового.

Фото ілюстративне

Джерело