Ми з моєю подружкою Валентиною жили по сусідству ще з самого дитинства, і наші мами були подругами, знали одна одну чимало років, вони чимало часу досить добре ладнали між собою: дві жінки-одиночки, які ростять своїх дочок самі, правда у мене старший брат ще є.

З Валентиною ми були як дві сестрички, не розлий вода, а до її мами я ставилася як до рідної тітки. Так і росли разом: вступили навчатися разом в один коледж, відучилися і навіть в один рік вийшли заміж, у нас наче все добре було. На той час у мене брат теж вже давно одружився і поїхав далеко до рідні своєї дружини, там вони жили разом. Богдан не скаржився ні на що.

Але ще коли ми з подругою вступили до коледжу, ми з мамою переїхали в нову квартиру, теж двокімнатну, але новобудову, так що відтоді ми вже з подругою не жили по сусідству, але все ще продовжували підтримувати стосунки і плекали свої гарні дружні відносини.

Згодом я вийшла заміж, жили ми з чоловіком у моєї мами, але виявилося, що у мене не буде дітей, мене це засмутило, зрозуміло. Чоловік пішов від мене відразу, як тільки дізнався таку новину, та й я не стала тримати – все розумію, повної сім’ї зі мною все одно не вийде, а він хоче шукати свого сімейного щастя, як кожна людина, нехай йде, це його вибір і я змирилася з цим.

Мама моя, зрозуміло, хвилювалася за моє майбутнє, занедужала. Коли мені виповнився 31 рік, її не стало – сталося це раптово. Брат не став ділити зі мною квартиру, але я сказала, що все одно перепишу все на його сина, і взагалі – буду допомагати завжди усім, чим можу, все одно у мене немає особистого життя, я самотня, нікого у мене немає. У мене немає рідних людей, крім мого братика рідного Богдана.

А ось у моєї подруги Валентини склалося все досить добре. Вона вийшла заміж за багатого чоловіка – сина багатих бізнесменів, їм відразу і квартира була готова, і машина дорога. Правда, потім, після одруження, свекри перестали їм у всьому допомагати, і це зрозуміло, вирішили, що початковий старт дітям дали, а тепер уже й вони самі викрутяться, адже дорослі, а часи зараз непрості, нехай самі собі трохи на життя заробляють.

І все ж – сім’я у подруги тепер зовсім небагата, а ще є дві дочки. До речі, після того, як Валентина вийшла заміж, вона стала якось віддалятися від мене, хоч наші мами і продовжували дружити між собою, як і багато років тому. А потім, коли не стало моєї мами, вони всією сім’єю приїхали до нас, щоб попрощатися з нею і відтоді ми не бачилися, лише зідзвонювалися іноді, як мали можливість, протягом ще декількох років нашого життя.

Я пішла з головою в кар’єру, крім роботи в моєму житті я зовсім нічого не бачила, адже більше не знала, як відволіктися від нехороших думок: з простої бухгалтерки я стала головною бухгалтеркою, отримую дуже гарну зарплату. Стала відкладати на свій рахунок «зайві» гроші, коли-небудь племіннику знадобиться, це буде для нього хорошим стартом в самостійному житті, а потім він мене колись на старість зі своєю дружиною догляне.

В будь-яких потребах я своєму братові завжди допомагаю, навіть прошу не віддавати мені грошей, але він все одно назад борг відсилає: мовляв, все одно це для сина буде, нехай накопичується у мене. І ось рік тому до мене прийшла ця подруга дитинства: вся бліда, очі вологі і червоні, а в руках медична книжка її мами. Валентину я давно такою не бачила, відразу зрозуміла, що справи досить серйозні.

Виявилося, що її мама недобре почуває себе, потрібні гроші, подруга просить дати їй в борг скільки є. У мене на рахунку тоді було 45 тисяч гривень, всі мої накопичення. Звичайно ж, я віддала все до копієчки. Подруга запевнила: після того, як мамі стане краще, поверне. Зараз вони з чоловіком хочуть забрати маму до себе, її квартиру продадуть, і борг вона віддасть мені відразу. Валя так щиро все це говорила, що в мене жодного сумніву не було, що все добре буде і гроші відразу повернуть мені.

Але, на жаль, мама подруги покинула нас, нічого не допомогло. Спочатку я не квапила Валентину з віддачею боргу, адже розуміла, що їй зараз непросто.

Це було в лютому, але відтоді почалися одні відмовки: то обмеження і всі сидять вдома, то квартира не продається, то ще якісь виправдання. До речі, я перевіряла: подруга жодного разу не подавала оголошення на продаж квартири, і зараз, як виявилося, вони її здають в оренду, тобто, думаю, про продаж мова взагалі не йшла зовсім. Але ж і за оренду зараз гроші вона має непогані.

Потім Валентина мені говорила, що запитає у своїх багатих свекрів гроші або кредит візьмуть, я стільки часу прочекала, але так ні копійки і не отримала від неї. Ясна річ – вони своїх дочок як принцес одягають, купують їм найкрутіші та найдорожчі речі. Їх дітям потрібніше. А я що – одиначка, у якої якийсь там племінник, навіщо мені гроші? Це вони так вважають. Виходить, що я їм своїми дзвінками заважаю жити їм спокійно.

Я все ж не втрачаю надії, що зможу повернути гроші, намагаюся подрузі періодично телефонувати, але вона то телефон не бере, то їй ніколи, то вигадує нові виправдання для себе. Сама вона ніколи мені не дзвонить, я вже стала сумніватися в тому, що Валентина мені поверне гроші. Найгірше, що я і розписки з нею ніякої не брала, адже знала – вона й не дуже бідна, гроші у них є, і квартира є, і свекри багаті теж, повністю довірилася людині, а даремно, тепер шкодую про це.

Але вона просто виключила мене зі свого життя, тому що так їй зручно. Я навіть Богданові не можу сказати, мені соромно – адже я обіцяла племіннику назбирати грошей, я так сама хотіла, це ж мої зароблені гроші. Навіть сумою хвалилася на рахунку. Не знаю, як тепер бути, так прикро. І гроші зараз так заробити непросто. Очевидно, треба починати все з нуля, як тепер людям вірити, якщо подруга, яка була мені, як сестра, так вчинила зі мною?

Чи є взагалі якийсь спосіб повернути мені мої гроші, чи пізно вже зараз думати про це і просто чекати, коли в людині заговорить совість.

Фото ілюстративне.

Джерело