Василь був з багатої родини, тому дружину собі шукав не бідну. Тоді він знайшов Настю. Вона була вдовою, з дитиною. Жили добре, але ось її донечку Марусю Василь не любив. Не лежала його душа до чужої дитини. Потім у них з’явилися двоє хлопчиків. Для нього Петрик з Павликом були пупом миру.

Приїде не раз з ринку, а діти біжать, спотикаючись, батькові назустріч, бо знають, що приніс він для них гостинці. Примчаться всі троє, протягнуть рученята і дивляться, як тато розв’язує торбу. Василь завжди приносив синам гостинці. А Марусі — нічого. Ні Настя, ні Маруся ніколи і півсловом не виявляли своїх образ, невдоволення чим-небудь.

Згодом діти виросли і роз’їхалися. Згодом донька привезла додому нареченого. Настя раділа, бо Богдан здався хорошим хлопцем. А Василю було все одно. Сказав він тільки, що весілля справляти не буде, тому що немає грошей.

Спочатку молодята жили в гуртожитку, а через кілька років отримали квартиру. Двоє дітей у Марусі підростали. Ніколи не привозила їх у село на канікули — вже глибокі були рани дівчини від образи. Настя вічно мовчала. Але ось тієї весни її не стало. Василь не знав, як жити без неї, зібрав речі і переїхав до сина Петра. Не раді були в родині Василю. Тому він знову зібрав речі і поїхав до Павла. А там ще гірше зустріли батька. Тоді він зібрався і поїхав на вокзал, щоб дістатися до села.

А потяг до села був тільки вранці. Тому посидів на вокзалі, набрався сміливості і вирішив піти до Марусі переночувати. — Тату, що сталося? Чого ж ви нас не попередили, що приїдете? Ми б зустріли. — Швидко протараторила Маруся і запросила до хати, а сльози залили Василя. І так і залишився він у Марусі.