Надя і Павло любили сина Олежку, як рідного. Вперше Павло побачив Олежку, приїхавши у віддалене село провідати стару тітку. Зайшов там в магазин взяти трохи продуктів. Біля прилавка стояв тремтячий хлопчик і голодними очима дивився на хліб на полицях.

Продавчиня розповіла, що він сирота і живе з бабусею. Павло так і кинувся слідом за хлопчиною. — Я, хлопче, йду до твоєї бабці. Ось дещо куnив. Пішли разом, — сказав Павло, і так вони й познайомилися. Вони з дружиною вирішили, що не можуть кинути хлопчика і заберуть його з бабусею до себе.

У перший час було дуже важко. Хлопчик абстрагував себе від усіх. Він часто лежав поруч з бабусею і більше ні з ким не розмовляв. — Невже я так і не відігрію його серце? Невже він ніколи не назве мене мамою? З тих пір пройшло дванадцять років. Хлопчику зараз 20. Він дуже важко переносив відхід бабусі.

Хоч і почав більше спілкуватися з батьками, але так не назвав Надю мамою, — говорила Надя чоловікові. Зрозуміла тоді Надя, що і хлопець переживає, що і йому ці слова, видно, найдорожчі. Але ні за що не попросила у нього це зробити.

Тепер же, коли Олег вдома бував зовсім рідко. Але ось трапилася біда. Надя потрапила в лікарню і їй терміново потрібна була оnерація. Синові вирішили не говорити, щоб не заважати навчанню. На третій день після операції стан Наді раптом погіршився. Павло метався від її ліжка до ме дсестер.

Раптом у двері увійшов юнак і кинувся до Наді. — Мамочко! Що з тобою? І Надя відкрила очі, довго напружено вдивлялася в нахилене над нею обличчя сина і, не вірячи, слухала: “Мама, матуся.., мама!». Тепер їй було заради чого жити. Її мрія здійснилася.