— Гей, пані, ти мачуха моєї доньки. Ноги Діани затремтіли. Вона впала на садову лаву: — У пологовому будинку хіба не ви писали відмову від неї? Ми вклали у неї все. – Вас ніхто не змушував. Мене випустили із в’язниці. Після дитячого будинку держава надає квартири сиротам. Ти забрала в мене житло.

Щоб відшкодувати шкоду, ти маєш купити мені квартиру. Або я повідомлю своїй дочці, хто її справжня мати. Діана каже: — Мені треба поговорити із чоловіком. Жінка відповіла: — Я завтра вас тут чекаю. Для Роберта і Діани їхня дочка Олеся була промінцем надії. Бог не дав їм своїх дітей,

і вони віддали цій дівчинці все своє кохання. За сімнадцять років вона перетворилася на прекрасну молоду жінку. Вони відкрито казали, що вона не була їхньою дитиною. Діана турбувалася про те, що її дочка може пошкодитися розумом, побачивши рідну матір. Батьки так захоплено говорили про безпеку доньки, що її повернення вислизнуло від їхньої уваги.

Олеся вдавала, що не чула розмови батьків. Діана намагалася вмовити Зою не травмувати дочку, а Роберт хотів викликати міліцію: — Вона ж мати, отже, має щось відчувати, — пояснила Діана. — Найголовніше — не давати їй грошей, інакше не позбутися, — сказав Роберт. Наступного дня стривожена пара відвідала парк.

Вже п’яна, Зоя єхидно посміхнулася: – Які джентльмени! У вас гроші із собою? А то я розкрию особистість матері своїй дитині. — Мої батьки тут, — до них назустріч вийшла Олеся і обійняла рідних. — Мало того, що ви мене покинули, то тепер ще й вимагаєте гроші у моїх батьків? І це замість подяки.

— Моя кровиночка, йди до мами, — сказала вона фальшивим голосом. Олеся ніжно обійняла батьків та повезла додому. Зоя кричала їм услід: «Дайте мені грошей, хоч би на похмілля». Але ніхто не обернувся. Потім вона зникла.