Я вийшла заміж рано. А необхідність заміжжя була в тому, що на той момент я вже була вагітна. У мене був чудовий чоловік, який допомагав мені у всьому та підтримував. Але коли доньці ще не було п’яти років, мій чоловік потрапив в аварію, і ми лишилися вдвох.

Після його відходу я вирішила повністю присвятити себе доньці. Про стосунки більше не думала. До 12 років дівчинка була дуже гарною, розумною та ввічливою. Але потім вона почала дружити з поганою компанією. Почала прогулювати уроки, гуляти до ночі.

Я не знала, як знайти підхід до неї. Навіть до психологів ходили. Але все без результату. У 16 років вона повідомила, що завагітніла. Я відразу їй сказала, що ми народжуватимемо, вона не стала сперечатися, їй було все одно. Вона народила здорового та гарного хлопчика, але не встигла я з нею поговорити, як лікарі мені повідомили, що вона відмовилася від дитини та покинула лікарню. Більше я її не бачила.

Я намагалася її знайти, але вона наче випарувалася. Я намагалася домогтися справедливості та всиновити онука, але через інвалідність мені не дозволили його забрати. Тоді я дізналася , в який дитячий будинок відвезли мого онука і влаштувалася там працювати. У мене була підходяща освіта, тож проблем не виникло.

Я отримала роботу і можливість бачити онука щодня. Це виявилося непросто, але я чудово справлялася зі своєю роботою чудово. Коли онукові виповнилося три роки, мені дозволили оформити опіку над ним, і я забрала його додому. З цього моменту я виховувала його і була дуже щаслива.

Минуло вже 20 років. Зараз я завідувачка нашого Будинку Малютки. За ці роки я дуже багато працювала і досягла успіхів. У мого онука теж все гаразд у житті. Він вивчився на хірурга і вже працює у місцевій лікарні. Я рада, що так склалося. Хоч і переживаю за дочку.