Три подруги – Світлана, Марина та Ірина стали знову спілкуватися вже на пенсії.

Не бачилися вони давно. Свого часу розбіглися, роз’їхалися хто куди.

Маринка вийшла заміж. П’ять років із чоловіком прожили і розлучилися. Одна двоє дітей виховувала.

У Світлани чоловіка не стало, він набагато її старший був. А в Ірини ні чоловіка ніколи не було, ні діток.

І так би і кукували подруги далі на пенсії тихо. Але зустрілися вони одного разу випадково у торговому центрі.

Ледве впізнали одна одну, зраділи, поохали, що час нікого не береже. І домовилися разом по парку прогулятися по обіді, добре жили недалеко одна від одної.

-Я ось не знаю, дівчатка, що й думати, – поділилася з подругами Марина якось на прогулянці. – Добре, хоч тепер є з ким поговорити!

-А що, що таке? – зацікавилися Світлана та Ірина.

-Так, гірко навіть говорити, жила, жила, і на тобі, – Марина махнула рукою і голос її затремтів.

-Ну кажи, раз почала, давай розповідай!

-Ну, загалом погані мої справи. Все життя тягла я двох, мій колишній майже не допомагав. Виростила, а тепер ось не потрібна я їм!

-Тю, а я думала серйозне щось у тебе, – обурилася Світлана.

-Та дай ти їй сказати, – зупинила Світлану Ірина. – І що, діти твої, залишили тебе? Не спілкуєтеся чи що? Не допомагають?

-А що їй допомагати, вона ще молода, – усміхнулася Світлана. – Подивися, яка ще красуня.

-Та зачекайте ви, не в цьому річ, – Марина схоже заспокоїлася. – Я дітей виховувала – все життя для них. Вивчила обох, сина та доньку. Дочку заміж видала. Дітки у неї народилися. Думала, піду на пенсію – з онуками сидітиму. І на тобі! Якось пораюсь я на кухні, онуки в кімнаті граються, а тут дзвінок у двері.

Відкриваю, а там якась чужа жінка.

-Тепер я тут хазяйнуватиму, – каже.

-Це ж як так?! – подруги застигли від здивування.

-Та отак. Вони, бачте, няню найняли! Валерія це я думаю підступи. Чоловіка Юліного, доньки моєї. І ось ця няня з онуками моїми сидить, гуляє бачте, займається не знаю чим, тітка чужа! А я значить їм не потрібна!

-І що, навіть не заходять?

-Та заходять. І на вихідні, і на свята, і на тижні іноді. Видно провину свою відчувають. З онуками заходять, із гостинцями, все мені «мама», «мама». А що мати? Онуки мені на руки лізуть, я ж рідна бабуся, розлучили тільки нас. А дочка дзвонить майже кожен день, мама як справи, чим займаєшся, як здоров’я? Окуляри ось мені дорогі замовила. Як справи, як справи! Та ніяк! Прикро мені, доживаю без сенсу!

-Ось, ось, все вірно, не розуміють вони нас, – пожвавішала Світлана. – Ну вже не знаю з приводу онуків, це звичайно важливо, але в тебе хоч у дітей у сім’ї лад.

А мій син все не одружувався, не одружувався, а тут здивував. Дівчину таку собі молоденьку знайшов, набагато молодшу за нього.

Ну, куди це?! Намагалася його відмовляти – Борисе, ну ти подумай! Ні, він – ніяк!

-Я, – каже, – мамо, хочу таку саму родину, як у вас із татом була. Ви для мене є ідеалом.

А в мене чоловіка вже два роки, як нема. Він на сімнадцять років був старшим за мене. Любив він мене дуже, а я була молоденька.

Вісімнадцять тільки виповнилося.

А він такий дорослий, викладач у нашому університеті. Йому тридцять п’ять було, такий красень. Всі дівчата в нього були закохані, – Світлана мрійливо подивилася на подруг. – Юність, досвіду не було…

Ну я начебто і… Закохалася.

А прожили ми дуже добре, щасливо, він мене балував, любив мене. А я потім зрозуміла, потім уже, що поважала його дуже. Захоплювалася його розумом, талантами. Вдячна була за все… Ну не знаю навіть, як пояснити.

Мені тридцять вісім було. Мій чоловік Сергій тоді вже про пенсію почав говорити. А в нас на роботі один чоловік з’явився. Років сорока. Нічим начебто і не примітний. Але дуже приємний. І одного разу я на собі його погляд відчула. Такий, що аж ух! Я навіть запереживала.

-І що, було щось у вас? – не витримала Ірина.

-Ні, нічого не було. Хоча іноді пройде, торкнеться наче ненавмисно, а я, ну прямо готова, але ні, це ж не те. Це все так. Але з чоловіком так не було ніколи. Мабуть, не любила я його, ось так, по-справжньому, чисто так, як жінка мужика.

От і не хочу, щоб син з такою молоденькою одружився. Вона ще не розуміє себе. А потім зрозуміє…

-Слухаю вас я дівчатка і дивуюся, – не стрималася Ірина. – Ну немає у мене дітей, не можу я. І чоловіка ніколи не було. Не покликав ніхто. Любити любила, та, видно, він не любив – пішов. От живу я одна, але так не переживаю, як ви! Хоча поряд немає нікого, іноді хоч кричи – ніхто не почує!

На танці ось почала ходити, правда у нас одні тільки дівчата. Але тут і чоловічок один з’явився, інтрига – кого запросить у пару?

А ще я вишивкою захопилася. Така річ виявилась, ну не відволіктися. Та й ходжу ще на всякі виставки, на концерти. А чого мені чекати? Життя не гумове, роки йдуть. І зараз саме час, поки сили є. Я тут вправи почала робити – допомагає начебто. Так що, не зрозумію я вас, що ви сумуєте?

У тебе, Марино, ти вибач, але діти чудові. Добре ти їх виховала. Вони тебе і увагою не обділяють, і справами не навантажують. Живи та й радій! А ти виниш їх! Ну, ти вибач, може мені не зрозуміти, не маю я дітей.

Та й ти, Світлана, ну що ти вигадуєш? Любила ти свого чоловіка, у тебе це на обличчі твоєму написано!

Ти коли про Сергія свого говориш, очі в тебе світяться. А це, про того мужика, ну… Спокуса, вона у всіх буває. А ти витримала, і що маєш тепер? Дай синові самому вирішувати, живи своїм життям!

Загалом, дівчата, ви пробачте мені, якщо я щось не так сказала. Я вас через тиждень на свій день народження запрошую. Тут недалеко кафе є, недорого, але дуже смачно! Побалакаємо про те, як жити далі, підходить? Прийдете?

Кафе так сподобалося подругам, що вони стали дозволяти собі раз на місяць, у складчину, посидіти там скромно і побалакати після прогулянки парком.

-Тістечка тут ох і смачнющі, – Марина млосно дивилася на друге тістечко.

-Досить, зупинись, забула – завтра ж на танці йдемо, – зупинила подругу Ірина. До речі, дівчатка, чоловічок той вибрав мене в пару! Ми репетируємо танго! Тож життя налагоджується!

-Алло, Юлечко? – Марина прикрила телефон. – Донька зателефонувала! Так, Юлечко, що ти кажеш? Я у кафе з подругами. В п’ятницю? Ні, ми у вівторок на вечір літератури йдемо, а в п’ятницю можу, так, добре!

Марина відключила телефон, і сказала, ніби між іншим, – донька Юля дзвонила, вони з Валерієм у п’ятницю йдуть кудись, ось, попросили з онуками посидіти!

-Ну ось! Життя вирує! Кафе, танці, онуки! Оце я розумію! Люблю таке, як зараз і коли без ниття, – Ірина весело подивилася на подруг.

-Дівчатка, а мій Борис мене зі своєю Веронікою познайомив. Я думала вона молодша, а їй двадцять два, диплом пише. Розумна дівчинка – словами не передати! Борис поруч із нею стоїть, такий мужній! А Вероніка поруч із ним ніжна, ой не можу, сльози від радості. Ну одразу видно – пара вони!

І як же я рада, дівчата, що зустріла вас! Ірина, а ти, ну прямо на правильний шлях нас направила. Ну, просто до життя повернула. Це ж треба такими було стати тоді!

-Тихо, дівчатка, нам несуть каву і міні тістечка від закладу, – сказала Ірина. – Ну що, життя триває! І в ньому ще багато прекрасного є і для нас, дівчата!

Джерело