-Як ти збираєшся закінчувати школу з такою успішністю? – обурювалася Олена, тримаючи в руках щоденник Миколи. – Тато точно сваритися буде! Невже не можна дотягнути?

Так, гаразд, ми наймаємо репетитора.

-Ой, мамо, тільки не репетитора! Я сам! – благав Микола.

Бачив він цих репетиторів – прийде така бабуся строга, йому бубонітиме про важливість наук.

Та хіба батькам доведеш щось? Тим більше обіцянку: «Я сам!», він уже кілька разів давав, але все повз…

А тут уже зима, у травні випускний, все таки буде репетитор…

Микола сумно глянув на матір і зітхнув.

-Та добре, мамо… Що вже тепер…

Через два дні увечері раптом пролунав дзвінок у двері. Мама пішла відчиняти.

Микола знав, що це репетитор, і спершу неохоче хотів виходити зі своєї кімнати…

-Миколи, йди познайомся зі своєю вчителькою! – покликала мама.

Микола неохоче підвівся і вийшов з кімнати.

Він зайшов у коридор і ахнув! Замість бабусі там стояла гарненька дівчина і білому пальто і білій шапочці.

-Добрий вечір! – привіталася вона і посміхнулася.

На її круглих щічках зʼявилися ямочки.

-Мене звуть Ганна Михайлівна!

Ну треба ж! Вона зовсім молода і навіть трохи нижче за високого Миколу.

Очевидно, вона зовсім недавно закінчила педагогічний інститут і зараз підробляє…

Миколі вона сподобалася одразу, але треба тримати марку – зробити незадоволений вигляд, підперти щоки і насупитися за столом.

У Ганни Михайлівни був м’який голос, майже як у дівчини з якоїсь казки, але казала вона ним серйозні речі – різні формули і теореми, все те, в чому Микола не розбирався.

Йому подобалося слухати її голос, він був такий приємний, хотілося просто заплющити очі і задрімати.

А ще в неї були м’які жести і дуже ніжні риси обличчя: якби було можливо, то Микола дивився б на неї не весь час, але він соромився.

Його щоки і вуха були червоні, Микола відчував, що закохався в Ганну по самі ці червоні вуха, але навіть сам собі зізнатися в цьому не міг.

Ганна приходила двічі на тиждень, пояснювала матеріал, і м’яко дорікала йому:

-Не зрозумію, Микольцю, що з тобою? Я начебто все пояснюю, по поличках розкладаю, а ти ніби в хмарах літаєш. Може я тобі чимось не догодила?

-Та ні все нормально! – байдуже відповів Микола.

Щоб її порадувати, він почав серйозно вчити цю алгебру, справжнє випробування для Миколи, але що тільки не зробиш для коханої дівчини?

Якось весною після занять Ганна Михайлівна затрималася з мамою на 15 хвилин за чаєм, а Микола вийшов у двір до своїх друзів біля під’їзду. Вона вийшла, помахала ручкою Миколі і сказала:

-До наступного заняття!

О, скільки жартів пішли на Ганну та Миколу! Добре, що вона вже пішла і не чула цього.

-Та годі тобі, хлопче, я сам колись закохався у вчительку, теж молода і гарненька була, – сказав йому старший брат. – Але все це минає, і в тебе минеться…

-Не мине! Я все одно на ній коли-небудь одружуся! – твердо сказав Микола. – Коли виросту.

-Та вона ж років на 10 за тебе старша, – посміхнувся Ігор. – Виростеш, вона вже зовсім старшою буде.

-Мені все одно! – насупився Микола і закрив голову подушкою.

По алгебрі в атестаті була четвірка, і з Ганною Михайлівною попрощалися…

…Микола вивчився на автомеханіка, точні науки йому і справді знадобилися.

Поступово він почав забувати свою Ганну, але її образ із голови не виходив. Одружився він зі схожою дівчиною – маленькою і з ямочками на щічках, але вона дуже відрізнялася від Ганни – була примхливою і норовливою.

Через 5 років вони розлучилися, дітей у шлюбі не було. Відколи Ганна Михайлівна займалася з Миколою алгеброю, минуло цілих 18 років…

…Микола, як завжди прийшов на роботу рано. Біля входу у майстерню стояла якась жінка.

-Мені тут хтось допоможе? – запитала вона.

Микола підійшов до неї і ахнув!

Цього не може бути! Ганна Михайлівна! Трохи видно, що вона стала старшою, що вже не така молода, але така ж миловидна, як і багато років тому.

-Розумієте, – скрушно говорила вона, обминаючи свою стареньку машину. – Ця машина мені дісталася у спадок від мого батька, на вчительську зарплату я новий автомобіль купити не можу.

Я навчилася їздити, але машина постійно ламається, а чоловіка нема, щоб її привести до нормального стану, тільки син школяр, але що він може зробити?!

Я обійшла всі автосервіси, то багато грошей просять за ремонт, то руками розводять. Може ви щось зробите, га? Ну будь ласка!

-Звичайно допоможу, – широко посміхаючись, сказав Микола. – Ви ж мені допомогли!

Ганна запитливо подивилася на нього. Вона не розуміла, що відбувається.

-Ви мене не пам’ятаєте? Я Микола, ви були моєю репетиторкою з алгебри…

Ганна розсміялася. Звісно вона згадала…

…Пройшло три місяці…

…Мати Миколи, Олена закривала помідори на кухні, як раптом задзвенів телефон. Вона витерла руки і взяла слухавку.

-Мамо, привіт! – почула вона голос сина. – Ти вдома? Не зайнята?
-Та не дуже… – здивувалась Олена.

-Готуйтеся з батьком до сюрпризу! Я зараз прийду до вас зі своєю нареченою!

Олена аж присіла на стільчик.

А через годину пролунав дзвінок у двері. Олена відкрила, глянула на наречену і ахнула.

-Як це таке можливо? – тільки й сказала вона.

На порозі стояв її Миколка з Ганною.

-Мамо, це Ганнуся, як ти памʼятаєш, – сказав їй Микола.

Мама здивувалася, але зраділа, та й батько був приємно здивований.

-Ну ти даєш, хлопче! Все ж таки дотримався обіцянки! Ви з нею гарна пара, – сказав йому брат Ігор.

-Я ж казав, що з нею одружуся! Рано чи пізно! – сміявся Микола за столом, обіймаючи кохану.

…Що тут можна додати – одружилися, донька народилася, чудово живуть ось уже восьмий рік. І таке буває…

Джерело