Коли Віра з чоловіком тільки розписалися, то перший час жили з батьками чоловіка. Нічого іншого не залишалася, не було грошей на орендоване житло. Тут то і з’ясувалося, що дві жінки з авторитарним характером в одному будинку – це складно. Марина Володимирівна і Віра ніколи відкрито не лаялися, але були занадто різними, щоб один одного полюбити.

Віра завжди ставилася до свекрухи з належною повагою, хоч і не мала до неї теплих почуттів. Марину Володимирівну всі слухалися, син, чоловік, ніхто не сперечався. Але не невістка.

У неї теж був досить сильний характер. Марина Володимирівна була звичайною, сільської жінкою з відповідним вихованням і звичками. А ось Вероніка була дівчиною міською, тому їй було все чуже в селі. Вона звикла до акуратного життя в місті. Марина Володимирівна не чіпала невістку, бо відразу вирішила для себе, що прийме вибір своїх дітей.

Однак, незабаром стало очевидно, що краще жити окремо. Це однозначно було правильним рішенням. Життя стало більш спокійним, зникла напруга з повітря.

Так минуло двадцять років. Сина вони виховали, він переїхав до гуртожитку при Інституті. Батька Юри не стало, Марина Володимирівна залишилася зовсім одна. Вона старенька вже була, мало виповнитися сімдесят років, справи по дому важко давалися. Тоді Юра запропонував забрати матір у свою сім’ю.

Віра з важким серцем погодилася. Нелегко було доглядати за старенькою, багато чого в її поведінці дратувало Вероніку, але вона ніколи не ображала Марину Володимирівну. Є відносини, де немає любові, але є повага. Іноді тільки поваги цілком достатньо.

Джерело