Мені було шість, коли тато пішов від мами. Я була маленькою, але пам’ятаю, як мама цілими днями плакала. Незабаром вона прийшла додому з незнайомим чоловіком і сказала, що це мій тато. Новий тато дарував мені іграшки, допомагав з уроками та грав зі мною.

Я дуже йому вдячна, адже вітчим замінив мені рідного батька. Незабаром у мене народився брат. Чесно кажучи, я не пам’ятаю, чи бабуся завжди так погано ставилася до мене, але після народження брата, вона мене ніби не помічала.

— Онучику, як ти виріс, ой, яким великим став, – говорила бабуся, граючись з молодшим братом. А я тим часом стояла поруч і спостерігала, як вона сюсюкається з малюком. — Бабусю, подивися, я також виросла. А вона навіть не звертала на мене уваги. Я справді тоді не розуміла, чому, постійно думала, що я такого зробила, що бабуся мене ненавидить. Я навіть думала, що це від того, що не маю батька.

Коли брат виріс, бабуся часто запрошувала його до себе на дачу, готувала йому смачні млинці, купувала різні іграшки, балувала, як тільки могла. І ось одного разу брат категорично відмовився їхати до бабусі, а я так мріяла опинитися на його місці, і нарешті моя мрія збулася. Але замість млинців та іграшок на мене там чекали робота на городі та кам’яне обличчя бабусi.

Вона завжди була незадоволена моєю роботою, кричала, злилася, а я вкотре намагалася не турбувати її. І ось одного разу, коли мені було чотирнадцять, я випадково підслухала розмову мами та бабусі. Мати намагалася зрозуміти, чому бабуся так ставиться до мене. — Та не люблю я її, розумієш, вона як чужа людина, більше не хочу її бачити. Після цього я уникала зустрічі з нею.

Джерело