Діма винувато посміхнувся і обійняв дівчинку. — Треба поговорити, — сказав він дружині. — І мені треба. Я знайшла покупця на квартиру. Він готовий внести передоплату.

Як у тебе справи з продажем кімнати? — запитала дружина. Дмитро дивився в підлогу. — Кімнату я продав. — А гроші в банк поклав? — Ні, в діло. — Яке-таке діло? — стривожилася дружина. — У деревообробне.

— Ти вирішив відкрити власну справу? — Так, в складчину. З Артуром. — Тарасовим? — З ним. — І? Які успіхи? — Жодних. Артур кинув мене, – Дмитро опустив голову. Несподівано дружина розреготалася. Діму здивовано дивився на неї. — Ти напевно зрадів, коли він тебе в партнери покликав?

— Запитала дружина. — Зрадів. У мене з’явився шанс. Тому я продав квартиру, а на виручені кошти навпіл з Артуром купили деревообробний верстат. Ми з Артуром вклали по півмільйона. — І Артур кинув тебе, як тільки верстат з’явився у нього. Так?

— Так. Дружина строго і холодно подивилася на нього. — Збирай речі і вимітайся з моєї квартири. Мені такий чоловік, який думає тільки про себе, не потрібен.

З цього моменту тобі поруч з нами місця немає. — Я маю право бачитися з дочкою! — Маєш. Ось суд відбудеться, тоді він і визначить, коли тобі бачитись із донькою. Дякувати Богу, хоч на цю квартиру ти не маєш права власності.