Олена Іванівна рано втратила чоловіка. Її донька, Кіра, росла без батька. З самого дитинства вона була трохи дивною дівчинкою. Любила водитися і грати з хлопцями. Закінчивши школу, влаштувалася у геологів кухаркою. Коли група геологів зібралася в експедицію, Кіра, поспіхом попрощавшись із матір’ю, поїхала з ними.

Обіцяла писати їй листи. З того часу минуло двадцять років. І всі ці роки Олена Іванівна жила сама. І раптом з’явилася Кіра. Мати не мріяла її побачити більше. Приїхала Кіра не одна. З нею була маленька дівчинка п’яти років. Кіра розповіла, що зв’язалася із одним геологом. Три роки жили разом, а потім пішов до іншої. І вони з донькою залишилися самі. Чесно кажучи, Кіра хотіла здати дитину до притулку. Але потім пошкодувала та привезла до матері.

Якщо мати її не забере, то оформить її до дитбудинку. Бідолашна жінка аж втратила дар мови. Не думала вона, що її дочка виросте такою бездушною та безсовісною. Звичайно ж, вона із задоволенням візьме дівчинку. Не бути ж їй сиріткою? А що робитиме Кіра? Влаштується на кораблі кухарем! Готувати вона вміє добре: тягаря вже немає.

Посиділа, трохи поговорила з матір’ю та пішла до порту. Обіцяла щомісяця посилати гроші. Як обіцяла, так і зробила. Тільки Олена Іванівна збирала ці гроші. Минуло кілька років. Анька виросла та закінчила школу. Кіра грошей більше не надсилала. Мабуть, щось трапилося, серце матері не обдуриш.

Олена Іванівна запитала внучку, що та робитиме далі. Тісно їй у маленькому містечку, хоче світ побачити. Бідолашна бабуся схопилася за голову. А вона гроші копила на Анькіно подальше навчання. Але Аня вирішила, що піде на курси та стане провідницею.

Так і вийшло. Тепер кожен вихідний обов’язково приїжджає до рідної бабусі із подарунками. А старенька вийде на ґанок, і в очах сльози від радості… Хоч онучку Бог послав добру і гарну.

КІНЕЦЬ.