Біля мами було багато живих квітів, вона була вчителькою, яку всі поважали і любили. Я глянула на її портрет з чорною стрічкою, і розридалась, як мала дитина. І як тільки церемонія з прощанням закінчилася, до мене підійшов брат, і сказав, щоб про ніяку спадщину я й не думала. Квартира його!

– А ти надовго приїхала чи тільки мати в останню путь проведемо, і ти одразу поїдеш? – Запитав мене мій брат Тарас.

– Та не знаю я поки що. Адже треба ще до нотаріуса сходити.

– А навіщо тобі нотаріус? Просто їдь і все! – здивувався брат. – Ти ж живеш в Херсоні! У тебе все чудово! Зарплата у тебе хороша. А ось у мене дружина при надії. А ти що, за спадщиною приїхала? Ти ж стільки років до матері не приїжджала! А як квартиру ділити, то з’явилася! – Раптом заявив мені мій брат.

То була правда. Останні два роки моя мама погано почувалася. Я справді не могла покинути роботу і не приїжджала до мами. Але мама проходила процедури у хорошій клініці. Я надсилала гроші на всі потрібні процедури і ще я оплачувала їй цілодобову доглядальницю.

Про те, що мама пішла з життя, я дізналася випадково. Просто я зайшла до групи рідного міста і дізналася про те, що наступного дня буде прощання з заслуженим вчителем. Цим учителем була моя мати.

А найприкріше, що мені брат дзвонив у цей день і просив гроші для оплати доглядальниці. А тим часом мама вже була на небесах! Ось як так можна було вчинити?

Мій брат помилявся, коли казав, що я живу у Херсоні дуже добре. Я винаймаю квартиру зі своєю подругою і віддаю третину грошей за квартиру. Ще одну третину грошей, які я заробляла, я надсилала братові. А ось тільки на гроші, що залишилися, я і жила.

Багато років тому, коли я збиралася переїжджати до Херсону, брат хотів поїхати разом зі мною. Але його дівчина Маруся повідомила про свій цікавий стан. Ось брат і одружився з нею. А потім з’ясувалося, що Маруся його обдурила. А насправді вона не чекала дитинку. Але брат її не покинув.

Я дивилася на фотографію мами з жалобною стрічкою і плакала. Я тепер дуже шкодувала, що все-таки не вирвалася до мами хоча б на пару днів. Але тепер уже було пізно про це жалкувати. Адже минулого не можна було змінити.

Я знайшла у своїй сумці ключі від маминої квартири. Адже я була прописана в цій квартирі. Я поїхала до квартири до мами.

Коли я їхала на прощання, я хотіла відмовитись від спадщини на користь свого брата. Але коли я побачила, як він до мене ставиться, я вирішила, що він цього не заслуговує.

Коли я підійшла до будинку, я посиділа трохи на лавці. Я згадала, як я грала в цьому дворі, як я падала з гірки, як я вчилася кататися тут велосипедом, як ми тут гуляли з подружками.

Я розплакалася. Потім посиділа ще трохи, витерла сльози та увійшла до під’їзду. Але двері в квартиру стояли нові, і мій ключ до замку не підходив.

Я зателефонувала у двері. Мені відчинила двері Маруся.

– Ти чого сюди прийшла? Що тобі треба? Це наша квартира тепер! Ти ж свою маму покинула! І на спадок ти тепер не маєш права! Йди звідси!

Я хотіла забрати альбоми з фотографіями та щось із речей мами на згадку.

– Марусю, дай мені, будь ласка, кілька хвилин. Я просто візьму дещо з речей мами та піду.

– Нічого тут твого немає! Йди звідси! – вигукнула Маруся і зачинила двері перед моїм носом.

Я дуже розлютилася. Я зрозуміла, що я не відмовлюся від спадщини. Мій брат і його дружина цього не варті.

Я повернуся і обов’язково отримаю те, що мені належить по праву.

Фото ілюстративне

Джерело