Я з кращою подружкою Катею вчилася тоді в педагогічному університеті. Була весна, на вулиці так тепло і добре. Ось ми і вирішили прогуляти пари і піти в центр. Пташки співали, травичка зеленіла, повітря свіже, в такий час абсолютно не до уроків. Тут ми з Катею вирішили сфотографуватися на пам’ять. Зайшли в перше-ліпше фотоательє.

Всередині було так нудно і похмуро. До нас вийшов фотограф дідок і запитав: — Вам на паспорт фото? — Ні, нам на пам’ять. — Зрозуміло … ось альбом, вибирайте. Він дав нам альбом з фотографіями в студії. Всі вони були такі нудні. Якісь штучні, безpaдісні. Нічого цікавого. І ось на останній сторінці, в куточку Катя різко показала мені на одну фотографію.

На ній був зображений капловухий хлопець, такий смішний. Ми стали реготати, спочатку тихо. Але потім від того, що ми сміємося, стало ще смішніше. Фотограф суворо подивився на нас і попросив вийти. Ми вибігли з фотоательє для того, щоб ще побільше посміятися на вулиці. Ми потім часто заходили туди, поки фотограф був зайнятий і сміялися над капловухим хлопцем.

Прозвали його нашим особистим клоуном. Навіть якщо видавався сумний і важкий день в університеті, то хлопець на фотографії нас завжди міг розсмішити. По закінченню університету ми з Катею вирішили поїхати до моря. І там я познайомилася з рятувальником берегової охорони.

Він був таким симпатичним хлопцем, але щось в його обличчі було знайоме. Ось тільки ніяк не могла згадати, що саме я в ньому впізнала…. А потім, коли ми стали спілкуватися трохи ближче, стали зустрічатися, він мені розповів історію свого життя. І був момент, коли він після apмії приїхав до столиці, фотографуватися для документів потрібно було, а його дуже невдало підстригли так, що вуха стирчали на всі боки.

І тут все стало ясно, виявляється я в свої студентські роки над ним постійно сміялася. Коли ми повернулися в місто, то я перед весіллям побігла в те саме фотоательє і попросила у фотографа ту фотографію. — Тепер це мій чоловік, — гордо заявила я.

Джерело