Мені 70 років, у мене є донька Віра, їй зараз 41 рік, дочка незаміжня, і ніколи заміж не виходила, тому що всю себе вона посвятила роботі і кар’єрі. Я хотіла б доживати старість саме біля дочки, бо розумію, що на сина у мене надії ніякої
Мене усі навколо називають байдужою через моє відношення до онуків. Мені 70 років, у мене є донька Віра, їй зараз 41 рік, дочка незаміжня, і ніколи заміж не виходила, тому що всю себе вона посвятила роботі і кар’єрі. Я хотіла б доживати старість саме біля дочки, бо розумію, що на сина у мене надії ніякої.
Дмитро на 4 роки молодший за сестру. 10 років тому син познайомився з іноземкою та поїхав з нею жити за кордон. Там уже став частиною сімейного бізнесу дружини, там народилася його дочка Анна. Дівчинці зараз 6 років. Внучку бачу тільки з відеозв’язку, їздила до них один раз, коли Анні був рік. А потім вони кілька разів приїжджали. А останнім часом не до поїздок.
Добре хоч, що і донька, і син мені допомагають матеріально, купують одяг, оплачують комуналку, навіть восени вони мене в хороший санаторій відправили. Вони б і закордонну подорож мені оплатили, але за кордон летіти я сама боюся. У доньки, щоб супроводжувати мене, немає часу, подружки та приятельки – не мають грошей.
Мене всі подруги питають, чи не сумую я за онуками, а я відповідаю, що ні, адже по суті, хто такі онуки? Ти ніяк не вибираєш, чи народжуватись їм на світ, коли народжуватися, від кого… Я дітей своїх люблю, а до онуків байдужа.
Справа в тому, що у мого сина є не лише донечка, але і син, хлопчику 11 років, він живе з своєю мамою у сусідньому під’їзді. Дмитро з мамою хлопчика зустрічався всього кілька разів, там сім’я доволі неблагополучна. Дівчина може і хороша, але моєму сину вона точно не пара.
Дмитро спочатку замислювався про те, щоб батьківство встановити, та я його переконала, що не варто цього робити, а потім він за кордон поїхав, одружився, донечка з’явилася. Словом, цю дитину ні я, ні син не признаємо.
А моя так би мовити сваха, що не відбулася, ходить нетвереза і всім сусідам розповідає, які ми нехороші люди, нічим не допомагаємо. Але якщо розібратися, то я тут до чого? Їхній доньці треба було головою думати. А я так вважаю: позашлюбні діти дітей – далеко не онуки. Не відчуваю я ніяких теплих почуттів.
Сусіди і приятельки між собою мене засуджують: як так можна ставитися до рідних онуків? Одна онука далеко, а мені і справи немає, онук під боком, а я з ним не спілкуюся. Та я не відчуваю себе винною, бо це справи сина, а не мої.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.