Правдива історія.

Ірина та Віктор одружились незадовго після завершення школи. Жити разом почали незадовго до освідчення. Якби не неочікувана новина, вони, мабуть, і не стали б одружуватись. Проте вагітність Ірини все змінила.

Ольга, сестра Віктора, завжди дивилась на Ірину звисока. Тож їх спілкування обмежувалось ввічливими вітаннями із днем народження та спільними сімейними обідами. Квартира, у якій стали жити молодята дісталась Ірині від бабусі у спадок. Сестру чоловіка в гості не кликали. Та й Ірина без особливої потреби не навідувалась до сім’ї Ольги. Єдиним, хто спілкувалась із ними був сам Віктор. З часом, саме завдяки його проханням, Ірина відвідала Ольгу, щоб повідомити про народження племінника чи племінниці.

Лише переступивши поріг будинку Ірина помітила недобрий погляд у свою сторону, проте, як і завжди, проігнорувала його. Віктор став розповідати про їхнє майбутнє, про дитину, і, звісно ж, про одруження. Після його слів, Ольга залилась багрянцем та різко заявила:

• Хотіла б я вас привітати, але ж не відомо чи ця дитина взагалі твоя, Вікторе. Хто знає, чим займається твоя дружина, поки ти на роботі.
• Як ти смієш таке казати. Більше моєї ноги не буде в цьому домі. Вікторе, ти ідеш зі мною? – здавалось, що чоловіка хтось підмінив, адже він не лише не промовив і слова, але й не зрушив з місця. Розізлившись та гримнувши дверима, Ірина помчалась додому.

Сльози, які без упину лились, зупинились, коли Ірина зрозуміла, що у неї є все необхідне для щасливого життя: гроші, квартира, та й зрештою завжди знайдуться друзі, яким можна зателефонувати та які зможуть допомогти.

Коли Віктор нарешті повернувся додому, то довго просив пробачення, тож єдине, що залишалось – забути про цю ситуацію та більше ніколи не бачитись і не спілкуватись із Ольгою.

Коли нарешті на світ з’явився їхній син, то ще від народження був схожим на Ольгу. Форма брів та губи вочевидь дістались йому від батька, а от розріз очей та кругле лице надто сильно нагадувало про ворожнечу між жінками. Коли Миколі, а саме так вони назвали сина, виповнювався рік, настав час познайомити їх з тіткою. Ірина мала намір дотримати свого слова, тож була черга Ольги навідатись до них.

Довго чекати не довелось. Ольга, як на зло, готова була прийти як тільки отримала телефонний дзвінок. Оскільки Ірина готувала вечерю, а Віктор займався своїми справа, дитину довелось розважити її улюбленим заняттям – грою на клавішах. Звичайних іграшок для нього було не достатньо, тож доводилось чимось жертвувати. Шумно, проте дієво.

Дзвінок у двері віщував про початок неприємного вечору.

• Ось, Іро, мій син – Микола.
• Твій? Я б на твоєму місці двічі подумала. Ти, коли був дитиною, не випускав із рук солдатиків. А він от грається із музичним інструментом.

Чекаючи на захист чоловіка, Ірина промовчала. Очікувала, що цього разу Віктор не дозволить своїй сестрі такої поведінки. Проте даремно. Опустивши погляд, він не спромігся й слова вимовити.

Цього разу вона не пробачила. Ні тоді, коли стояв на колінах, просячи пробачення, ні тоді, коли погрожував відсудити дітей. Зібрала його речі та змінила замок на дверях. Вона не бажала більше слухати його оправдання. Якщо він не здатен захистити свою дитину та свою дружину, то вона знайде того, хто зможе!

КІНЕЦЬ.