Відчинила двері, а там мій колишній однокласник, якби я знала з якими намірами він приходить до мене, то взагалі б не впустила
Після інституту я знайшла роботу в Н ДІ. Ми змогли дозволити собі жити на своє задоволення. Ні, ми не шикували. Але наше з бабусею напівголодне існування на її пенсію та мою стипендію пішло в минуле. Якось увечері у двері подзвонили. Прийшов Колька – мій товариш зі шкільних років.
Іноді, раз на три-чотири місяці, він ось так виникав звідкись. Визнавав, що я єдина, хто готовий його вислухати і починав скаржитися на життя. І мати має диктатора… І грати на гітарі до рок-групи його ніхто не бере… І в інститут він хотів, але не вступив…
І пропрацював тиждень продавцем, а на нього нестачу наважили… І дівчата його не люблять, бо не має постійної роботи. І в армії командир його назвав безмозким. І… Дня не вистачить, щоби перерахувати всі його тридцять три нещастя. Чому я його слухала? Співчуття? Небажання образити?
Чи туга за безтурботними шкільними роками? Не знаю. Слухала. Співчувала. І як могла підбадьорювала та підтримувала його. Тим більше, він так рідко з’являвся…
І ось Колька, із втраченим виглядом, стоїть переді мною, а мені не хочеться гуляти після роботи. «Я вечеряю. Будеш зі мною?» — «Так!» — вмить підбадьорився. — «Тоді кроком марш мити руки та на кухню». Проводжу гостя, що наївся, і тут, на порозі, він мені заявляє: — Я тут подумав… Ти мені дуже подобається. Тобі ж без чоловіка важко. Я, може, це… Одружуся з тобою. Тільки ти обіцяй, що завжди мене так годуватимеш.
— Спізнився ти, Коленько, — ледве стримуючи сміх, відповідаю я. – Завтра мій наречений приїжджає. — Дааа… Який жаль. Запізнився, значить… Ти це… Якщо з вашим весіллям щось не так піде, ти мені дай знати. Добре? — Обов’язково. Усе. Доностальгувалася. Більше ніяких траrічних історій…