Я нещодавно вийшла заміж. З чоловіком ми живемо у квартирі у бабусі та дідуся. Свекруха забрала бабусю та дідуся до себе додому, ми живемо самі, майже: з нами ще наш син. П’ять років ми живемо у цій квартирі, але нічого не можемо там поміняти. Свекруха каже, щоб ми нічого не чіпали: так хоче її мати.

Вони вважають, що ми повинні бути їм вдячні, тому що ні за що не платимо, тому у нас поклади грошей. Але це зовсім негаразд. Ось коли нам збирати і відкладати ці поклади? Бабуся та дідусь через сезон їздять на дачу. Влітку ми їдемо за 200 кілометрів від дому, збирати цю картоплю.

Взимку там сніг по голову, ми дрова веземо. Поки вони там живуть, вічно хворіють, від того, що там переймаються. Ми без приводу та з приводом їздимо туди. То це все нічого. Нещодавно люди похилого віку нам сказали, що хочуть провести газ і воду в будинок. Не розумію, навіщо ці зайві витрати.

Я, звичайно, розумію, що вони ще довго житимуть. Але це величезні гроші. За нашими підрахунками виходить близько двохсот тисяч гривень. Це майже половина наших накопичень. І найкумедніше знаєте що? Чоловік підтримує рішення старих людей.

Мені ж, дружині своїй, він дорікає, мовляв, ми живемо в їхньому домі, повинні хоч якось віддячити їм. Газом та водою, ми й так для них чимало робимо. Двісті тисяч це не «хоч якось». Так ми такими темпами так і житимемо в цій радянській квартирі, серед килимів та сервізу, який не можна чіпати навіть пальцями.

Як переконати чоловіка, я не знаю. У нас син росте, йому до школи у вересні, нам самим гроші потрібні. Свекруха сина щодня маринує. Сказати, що ця дача дістанеться нам — та вона нам не потрібна: ще одне таке старе майно нам не потрібно …

Джерело