Коли Марину Степанівну проводжали в останню путь, то у дворі не було де яблуку впасти. Прийшли і колишні співробітники, і друзі, і саме собою, родичі. Її любили і поважали. Я ледь стояла на ногах. Навіть не знаю, як би я впоралась, якби ж не Олег, “подарунок”, з яким мене звела свекруха, хоча ні – мама, не інакше.

Це модно зараз – бурчати на свекрух, чи мені пощастило так в житті, але я все ж хочу сказати, що не можна всіх одним миром мазати. І свекрухи різні, і невістки часто не кращі. Але прийнято вважати, що, якщо люди похилого віку, так у них надзавдання таке – молодим життя псувати.

Моєї свекрухи давно немає на світі, але я завжди згадую її виключно теплими і добрими словами. Якби не вона, свекруха, втім, ні, справжня мама, то я не знаю, як склалося б моє життя.

Коли я вийшла заміж, то побоювалася своєї молодої, енергійної, доглянутої і вічно зайнятої свекрухи. Вона була начальницею у себе в конторі, і взагалі, активною людиною, яка цікавилася багатьма речами – ходила в театри, багато читала, їздила на всілякі екскурсії, тощо.

Коли ми зустрічалися, я іноді ловила на собі її глузливий погляд, і мені здавалося, що вона якось співчутливо до мене ставиться і злегка зневажає за те, що я думаю тільки про родину, про чоловіка і про дитину – її онука, який з’явився у нас в перший же рік сімейного життя. Але жили ми окремо, і свекруха ніколи не втручалася і навіть, здавалося, мало цікавилася нашими справами і проблемами.

Моє сімейне життя не склалося. Після народження дитини чоловік став спочатку в чарку заглядати, а потім і наліво ходити. Я намагалася порадитися зі своєю мамою, але її різка відповідь до сьогодні звучить у вухах. Вона стала говорити, що я сама винна, що мені пощастило, що хоч такий чоловік знайшовся. І, що якщо я здумаю розлучитися, щоб на неї не розраховувала, мовляв, у неї своє життя, і вона ще хоче його влаштувати.

І, правда, через деякий час моя мама вийшла заміж і виїхала в інше місто, навіть зі своїм чоловіком не познайомила. До останнього часу вона лише зрідка надсилала листівки до свят і жодного разу навіть не поцікавилася, як ми живемо.

Коли чоловік, прогуляв десь три дні, прийшов і заявив, що у нього інша жінка, і він від нас з Макаром йде, я не знала, що робити. Синочок був ще маленький, а я перебувала в декретній відпустці. Як жити, на що і де – було незрозуміло, тому що квартира належала чоловікові, і він зажадав, щоб я її звільнила. Ту квартиру, де я жила з мамою, вона якимось дивним чином, без мого відома, продала перед від’їздом, а мене виписала.

Я вже була в повному відчаї, як тут прийшла моя свекруха. Марина Степанівна вибачилася переді мною за сина і покликала жити до себе. І я пішла – мені ж все одно діватися було нікуди. Далі все владналося так, як я і не мріяла. Свекруха пішла з роботи і сиділа дома з онуком, а я вийшла на роботу. Спеціаліст я хороший, і мені без зусиль вдалося повернутися не те місце. І робота мені подобалася, і зарплата гідна.

Стали ми жити втрьох. Я все більше і більше дізнавалася Марину Степанівну і все сильніше прив’язувалася. Ну а з Макарчиком вони один в одному душі не чули. Ми прекрасно ладили, і, що цікаво, про свого сина – мого колишнього чоловіка, вона не згадувала ніколи. Одного разу тільки, коли я сама заговорила, що, напевно, недобре, що я тут, тому що він не може прийти, свекруха мене різко обірвала. Вона сказала, що, раз виховала такого сина, здатного кинути маленьку дитину і навіть не цікавитися нею, то у неї більше немає сина.

Уже після того, як свекрухи не стало від її подруги я дізналася, що вона не раз ходила до сина, намагаючись його якось присоромити, пояснити, що Макар не повинен рости без батька, але мій колишній чоловік відповів, що таких “Макарів” він ще багато буде мати, і всім допомагати сил не вистачить. Ось після цього Марина Степанівна і відмовилася далі з ним спілкуватися. Мені вона нічого не сказала тоді, мабуть, не хотіла засмучувати.

І з моїм нинішнім чоловіком мене познайомила вона. Навіть сидячи вдома, вона не стримала своєї енергійності та ентузіазму – з сусідами озеленювала двір, багато читала, влаштовувала веселі посиденьки зі своїми подругами, прилаштовувала іноді їм синочка і витягала мене на якийсь концерт або виставку. Ось на одній з виставок вона познайомила мене зі своєю подругою і її сином, а потім запросила їх у гості.

Олег мені відразу сподобався, але ж було зрозуміло, що я не могла собі нічого дозволити, живучи зі свекрухою. Тому вона сама проявила ініціативу і завела розмову. Вона мене переконала в тому, що невдалий перший шлюб – це не означає, що життя скінчилося, і особистого щастя ніякого не буде. Мовляв, я ще молода і маю право любити і бути коханою. А Олег – людина надійна і порядна, тому вона не тільки не буде засуджувати, якщо у нас з ним щось вийде, а, навпаки, буде дуже рада. Ще додала, що хорошій людині, яка мене по-справжньому полюбить, дитина буде не в тягар.

Так у нас з Олегом і почалася любов, а через пів року ми розписалися, і найголовнішою людиною на нашому весіллі була моя свекруха. А потім Марина Степанівна занедужала і пішла за три місяці. Як я дізналася, хвора вона була вже давно, але не турбувала мене, а, навпаки, намагалася якось влаштувати наше з Макаром життя, щоб була біля мене рідна людина поряд потім, після того, як її не стане.

За роки життя з Мариною Степанівною, я не переставала дивуватися, яка вона чудова людина, не переставала дякувати їй за турботу і самовідданість, за увагу і любов до нас з сином. До слова сказати, моя рідна мама так і не поцікавилася моїм життям жодного разу.

Попрощатися з Мариною Степанівною прийшло дуже багато людей – з її колишньої роботи, сусіди, якісь незнайомі мені люди, яким вона колись допомогла. Її любили і поважали. А мені було так важко, адже я прощалась не зі свекрухою – мамою. І, відчуваючи Олегове плече поруч, я ще більше плакала, це ж її подарунок.

Минули роки. Макар виріс і навчається в університеті. А у нас підростає Марічка – дочка, яку ми назвали в пам’ять про Марину Степанівну. І ось недавно я отримала довгого листа. Моя мама залишилася одна, жити їй нема на що, здоров’я похитнулося. І тепер вона збирається приїхати і оселитися в нашій квартирі. Начебто ж не чужа людина, але тон листа такий, немов я їй до кінця життя зобов’язана.

Безапеляційний тон листа, непомірні вимоги і знову, повна відсутність будь-якого інтересу до мене, моєї сім’ї, до власних онуків (вона навіть не запам’ятала ім’я дочки, назвавши її Любою), мене просто лякають. Здається, що миру і спокою в нашій родині приходить кінець. І що робити – не знаю, адже вона – рідна мати. Ось і вирішуємо ми з чоловіком непросте завдання – як вчинити…

Фото ілюстративне

Джерело