Серед тижня Данило під’їхав на автівці до нашого під’їзду. Я заздалегідь спакувала речі, які ми швиденько поносили в багажник. Заспана дочка ніяк не могла зрозуміти, що відбувається. – Ма, ти куди зібралася? І взагалі, їсти ми що маємо? – А це вже не мої турботи. Це твій чоловік, і твої діти. Доросла вже, розберешся! А я в село. Заміж виходжу!

На вихідні Марта, як завжди, їздила до мами, якій майже 80 і вона проживає сама. За пару днів донька зазвичай все у будинку прибирала, прала. Ні про яку пральну машинку не може бути й мови – все руками. А влітку ще й на грядках працювала.

– Ти до мене переїхала б, відпочивала б більше, – твердила бабуся.

– Мамо, я ж ще працюю, доньці допомагаю, онуків нянчу, – зітхала Марта.

– Данило повернувся. Дошки з вікон познімав. Адже як Стефки не стало, років 5 будинок порожній стояв. Сказав, об’їздив увесь світ та вирішив доживати тут. Про тебе запитував, хоче побачитися, – каже мати.

Данило, Данило… у них у школі було кохання. Ну як у них… вона по ньому сохла, а він носа крутив від неї. У випускному класі Марта придумала план – попросила з колодязя відро, що потонуло дістати. Той упорався. Довго порався. Але впорався. Але повір’я не спрацювало. Данило поїхав у місто, відучився в університеті, їздив світом, кілька разів одружився і розлучився, а тепер сюди приїхав.

Марта ж закінчила школу, потім економічний технікум поряд із селом. І досі працює на посаді бухгалтера. Заміжня. Має доньку Олександру. Кілька років тому провела в останню путь чоловіка.

Данило зазирнув надвечір. Іншим став, сивим, старим.

– Ти майже не змінилася! – заявив він з порога.

– Що ти таке говориш! Мені вже за п’ятдесят перевалило. Я вже не дівчинка.

Потім вони пішли в альтанку, говорили-балакали.

Данило поділився, що з дружиною він розлучився. Ніхто не в образі. Кожній залишив по квартирі з усім нажитим майном. Має дорослого сина від першого шлюбу. Він тепер живе в Німеччині. Із другою дружиною дітей не було. Данило вийшов на пенсію, маючи хороший стаж. Збирається створити бригаду та будувати будинки, лазні, дачі, ремонти виконувати. На таке завжди є попит.

– Та годі про мене – ти як? Я чув, чоловіка твого не стало? – спитав Данило.

І Марта виклала йому все, як на духу. Давно вона нікому не скаржилася на свою долю.

Я зовсім не сама. Маю велику сім’ю, але всі тримають мене за прислугу. – каже Марта.

Донька після школи заміж вискочила, із зятем у мене живуть. Квартира велика. Росте онука Софія. І ось усі домашні обов’язки на мені. Дочка депресує та займається дитиною. Чоловік мене шкодував свого часу, як міг. Але несподівано його не стало. Я довго не могла оговтатися. А жити далі треба. І працюю, і дім на мені. Витрат багато. У зятя невелика зарплатня.

Сподівалася, що внучку в садок віддадуть стане простіше. Але вони ще одну дитину народили. Вже й цій 5 років. А дочка все вдома сидить. Мені зранку треба всіх нагодувати сніданком, молодша сидить дома з мамою, мама ж спить до полудня. Я старшу випроваджую і поспішаю на роботу. Вечорами бігаю в магазини, готую вдома вечерю, роблю уроки з онучкою, прибираю. Намагалася довести доньці, що пора вже й їй взяти участь у домашніх турботах. Але в неї одні відмовки – їй складно з дівчатами. Зять усім задоволений. Я ж працюю, за все плачу, а він не напружується. Плюс звідси все свіже наводжу.

Хоч би зять на городі помагав. Тільки їздити сюди далеко і ніколи. Я дуже втомилася. Але хто мені винен у тому, що виховала таку невдячну та ліниву дочку? Вже не знаю, чи вистачить мені надовго сил.

– Не позаздриш тобі. Але не треба засмучуватися. Завжди є вихід. Пішли до хати, скоро світатиме. – Розпрощався і пішов.

Вранці у неділю він відвіз її на особистому автомобілі до міста. Марта була рада допомозі. Сумки були важкі. Після його відходу донька питає: – Ти де відкопала цього дідуся?

Марта пояснила, що це її перше кохання і почала розбирати овочі з фруктами. Через кілька тижнів Данило приїхав в обід і став виносити з дому речі, які Марта завчасно зібрала. Зять із донькою виглядають зі своєї кімнати:

– Що трапилось? Куди? – Запитують.

– Вирішила я заміж вийти та поїхати до рідного села. Хочу старість спокійно зустріти.

– У тебе що, на старість, зовсім кукуха поїхала? Який заміж у твої роки? Яка з тебе наречена? А ти онукам не забула приготувати обід? Вони скоро їсти захочуть. – обурюється дочка.

– Ти вже доросла, можеш сама їх нагодувати. Як і чоловіка свого. Я багато років вам служила. Настала черга і для себе пожити. Отже, справляйтеся. – Відповідає Марта.

– Ти нас зрадила! Я не дозволю тобі бачитися з онуками! – голосила не своїм голосом Олександра.

Та мені поки що й не до того, справи у селі. Я їх досить побачила за ці роки. – і Марта грюкнула дверима.

Сіла у автівку і розплакалася.

Погано я зробила, що заздалегідь їх не попередила. – каже вона до Данила.

Нічого б це не змінило. Ще більше вислухала б. Ображали б тебе. – каже Данило.

Марта  почала господарювати в будинку Данила. Він усе облагородив, каналізацію провів, ванну облаштував. Зливну яму викопав.  Марта почала працювати завгоспом у школі. Хоч трохи, та платили їй. А Данило почав займатися будівництвом. Живуть дружно та щасливі.

Близько місяця тому зять зволив привезти на вихідні онучок. Старша поділилася з бабусею, що мати з батьком постійно сперечається. Батькові доводиться самому варити суп, а більше він нічого і не готує. Мати планує виходити на роботу, але не знає, куди.

Повернувся зять за дітьми і хотів молодшу залишити тут, у селі, щоби тут навчалася. Але Марта не дала добро.

Я йду ранком на роботу. Данило також. А за дітьми нагляд потрібний. Мусять із батьками жити вони. Можете погостювати небагато. Але не більше. Це – ваші діти.

Донька із зятем поображалися-поображалися, але стали онучок на вихідні привозити.

І зять любив залишатися біля тещі в гостях, щоб хоч харчуватися нормально.

Ось так склалося життя Марти. Хтось скаже, що мати вчинила не гарно. Інші підтвердять, що не можна дозволяти на собі їздити.

А ви якої думки?

Фото ілюстративне

Джерело