У нас, як мама каже, творча сім’я. Тато колись був музикантом, мама вважає, що вона художниця, сестра теж намагалася знайти себе у творчості, але поки що не вийшло. Я ж, хоч і закінчила музичну школу, ніколи в собі ніяких творчих початків не бачила, що невимовно засмучувало маму.

Може здатися, що ми якась витончена богемна родина, але ні. За всіх своїх творчих поривів слави як художниця мамі досягти не вдалося. Точніше вдалося, але у дуже вузьких колах – серед таких самих “художників”. Але для того, щоб на щось їсти та чимось платити за комуналку, мама працює вчителькою у школі.

При цьому мама вважає, що має витончений смак, який дає їй право вирішувати, хто гарний, хто добре виглядає, і висловлювати цю думку праворуч і ліворуч.

Зовнішній вигляд мого чоловіка мою маму не влаштовує. Вона каже, що він схожий на сиволого чоловіка, який не вміє носити костюми. І це так, я з нею навіть не сперечаюся. Костюми мій чоловік носити не вміє, тому що у звичайному житті віддає перевагу іншому одягу. Костюм же ним одягався на випускний та наше весілля. Я ось у вечірніх сукнях теж не вмію ходити.

Він у мене працює в автомайстерні. Це не те місце, куди хочеться ходити у костюмі. Хороший фахівець, має багато клієнтів, високу зарплату, яка дозволяє нам жити на свої гроші і ні в кого не просити допомоги. Але для мами це не показник.

Якось ще на початку нашого сімейного життя вона запросила нас із чоловіком на свій день народження. Чоловік був у джинсах та сорочці – все чисте та свіже, але маму так перекосило, ніби він у засмальцьованому лахмітті прийшов. Звичайно, її “високі” гості були у костюмах.

– Невже навіть піджака не знайшлося, – шипіла на мене мама, картинно закочувала очі.

– Ти нічого не говорила про дрес-код, – лишалося огризатися мені.

– Та це очевидно! Чому про це треба нагадувати?

Зате маму порадував другий зять, який був у костюмі і вимовив довгий і хитромудрий тост. Мама так і мліла. Ми з чоловіком заради пристойності відсиділи протокольні сорок хвилин і відкланялися.

Мені потім було висловлено, що на сімейні свята нам із чоловіком краще не з’являтися, надто вибиваємось із загальної маси. Тобто я можу приходити, а от чоловікові не варто. Ну, ось ще чого! Або ми з чоловіком ходимо разом, або взагалі не ходимо. Зійшлися на другому варіанті.

Мама дуже ображається, що я не хочу до неї на свята ходити сама. Але й із чоловіком удвох нас не запрошує. У свій час вона з усією старанністю взялася пиляти мені мозок на тему того, яку я невідповідну пару собі обрала.

– Ти не розумієш, що через твого обранця у нас руйнується сім’я? Ти вже не приходиш на сімейні свята, відбиваєшся від нас. А що буде далі? Забудеш як звуть мене та сестру? – запитувала мама. – Чоловіка треба шукати по собі. Ти ж музичну школу закінчила, ти ж такі надії подавала!

Я навіть не стала вступати в полеміку. Жодних особливих надій я не подавала, я реально оцінюю свої сили, у мене таланту не було. Була старанність та й все. Я не сестра, яка як і мама вірить у свою винятковість, але нічого особливого в творчому плані не представляє.

А про чоловіка сестри я взагалі мовчу. Товариш весь із себе творчий, неземний настільки, що не вважає за потрібне працювати. А навіщо йому? Дружина нагодує, батьки грошей підкинуть – так і живе. Зате на ньому добре виглядають костюми, як на манекені.

Я люблю свого чоловіка. З ним надійно, добре, і мені абсолютно без різниці, що Моне і Мане він не відрізнить у житті, і костюми на ньому виглядають безглуздо. Щоб там мама не говорила, чоловіка я знайшла по собі – звичайного нормального чоловіка, а не підставку під костюми.

Джерело