У кімнату постукали.

– Заходьте, – сказала Ніна.

Відчинилися двері, і до маленької кімнати зайшов чоловік.

– Мене звуть Валентин Миколайович, – представився він. – А Вас… Ніна Сергіївна?

– Так.

– Це вам лист.

– Лист? – Здивувалася Ніна. – Від кого?

– Від Галини Павлівни, – відповів чоловік, витягши з портфеля конверт і поклав його на стіл.

– Від Галини Павлівни? – Здивувалася Ніна. – Але ж вона…

– Ви зрозумієте все, коли прочитаєте листа. До побачення, Ніна Сергіївна.

– Але…

– Прочитайте листа, Ніно Сергіївно.

Валентин Миколайович вийшов із кімнати.

Ніна відкрила конверт, вийняла з нього листа і почала його читати.

«Здрастуй, Ніно. Якщо ти читаєш мого листа, значить минуло вже два місяці, як мене не стало. Цікаво, що ти подумала коли це сталося? Цікаво, що ти взагалі про мене думала? Цього я ніколи не дізнаюся. Але хочу, щоб ти знала, що я думаю про тебе».

Ніна відволіклася від листа, згадуючи події трирічної давності, внаслідок яких вона опинилася без чоловіка, без грошей, без квартири у десятиметровій кімнаті великої комунальної квартири.

Три роки тому Ніні виповнилось 50.

Цю подію відзначали у ресторані. Все було чудово. Прийшли друзі, прийшли сини з дружинами та онуками, їй дарували подарунки, поруч Юрій – чоловік, що кохає.

А наступного дня чоловік сказав, що кохає іншу.

– Згоден, – радісно казав Юра, – треба було сказати раніше. Але… Не хотів псувати свято; насамперед тобі, Ніно. Нехай навіть я тебе більше не люблю, що з того? Позбавляти тебе свята лише тому, що я не люблю тебе? Це підло. Я не такий. Адже я знаю, як мало у тебе в житті було свят. А погодься, Ніно, що вчора в ресторані було весело. І всім дуже сподобалося. І нашим дітям сподобалося, і нашим онукам. Не міг же я позбавити їх такої розваги. Все-таки… не щодня їхній мамі та бабусі виповнюється 50.

– Ти дбайливий батько і дідусь, – сказала вона.

– Не треба, Ніно, не треба цього всього зараз, – Юрій усміхався. – Я знаю, як ти вмієш… іронізувати.

– Хто вона? – спитала Ніна.

– Яка різниця? – радісно відповів Юрко. – Хіба в цьому зараз справа? Головне, що наш з тобою союз більше не має майбутнього. Розумієш?

– Розумію, – раптом Ніна відчула дуже сильну втому.

– Тобі потрібний хтось інший, а не я, – Юра став дуже серйозним. – І я певен, що ти ще зустрінеш своє щастя. Ти його знайдеш. Ну, я вже своє знайшов. То чому ти не знайдеш?

– Ти сьогодні йдеш? – спитала Ніна.

– Бачиш, у чому річ, – Юра задумався, – ми зі Світланою порадилися… Її звуть Світлана. Я тобі не казав? Отож… Про що це я? Ах так. Ми зі Світланою вирішили, що все має бути за законом.

– Не дуже тебе розумію? – сказала Ніна.

Отоді й з’ясувалося, що її чоловік вліз разом зі своєю Світланою до якихось сумнівних справ. Ці справи зажадали від нього великих фінансових вкладень. Очікувалися великі прибутки, але не вийшло. І тепер він повинен був платити за свої помилки.

– Мені довелося витратити всі наші заощадження, Ніно, – добра посмішка сяяла на обличчі Юри. – Але цього не вистачило. На жаль. Хоча… Ти ж сама завжди казала, Ніно, що не робиться, все на краще, так? Тому доведеться продати нашу квартиру. Це по-чесному, Ніно, адже ти моя дружина, а значить, разом зі мною відповідаєш за всіма моїми зобов’язаннями. Як то кажуть, і в горі, і в радості, так, Ніно?

– А що ми скажемо дітям? – спитала Ніна. – Це ж і їхня квартира. Вони тут народилися, вони зареєстровані.

– А за дітей не турбуйся. Я вже з ними поговорив. Ще вранці. Я їм усе пояснив. У нас чудові діти. Вони все правильно зрозуміли та не заперечують. Я сказав, що ми опинилися у скрутній ситуації, і квартиру треба продати.

– Ти їм розповів, як зі Світланою опинився в такому становищі? – Здивувалася Ніна.

– Ну що ти, Ніно. Як можна. За кого ти мене приймаєш? – Юра зітхнув з полегшенням. – Та й навіщо їм це знати? Правильно? Це не їхня справа. Я їм про Світлану взагалі нічого не сказав. Я сказав, що у всьому винна ти.

– Я? – Вигукнула Ніна. – Але ж чому я?

– Дивне питання, Ніно, – Юра знову радісно посміхався. – Бо вони тебе люблять більше за мене. Хто ще, як не ти? Я чи що? Але це кумедно. Вони можуть неправильно зрозуміти. Тим більше, Ніно, віддуватися за все доведеться все одно лише нам двом. А ти мати! І тебе дуже прошу, не видавай мене дітям. А то розпочнуться питання. А навіщо мені ці запитання? Я нервуватимуся. Переживаю, що це може погано вплинути на самопочуття Світланки. А в її становищі зараз не можна хвилюватися. Так, Ніно, так! Вона – у положенні. Я незабаром знову стану татом. Ну скажи, що ти рада за мене.

– Я рада, – сказала Ніна. – Я тебе не видам. Не хочу, щоб сини знали, що їхній батько – негідник.

– Ну, навіщо ти так кажеш, Ніно? Ну, чому відразу «негідник»? Я покохав. Ніна, любов – це велике почуття, оспіване багатьма. Чи тобі не знати. Згадай, як ти любиш мене. Велике почуття! А ти кажеш, що я – негідник. Тим більше, що я вже все придумав. Ми з Світланою знайшли тобі чудову кімнатку в центрі міста.

А потім було розлучення, продаж квартири та переїзд Ніни у комуналку. А невдовзі з’ясувалося, що жодних фінансових проблем у колишнього чоловіка не було, але був хитрий план, в результаті якого він залишився в квартирі, а Ніна опинилася в комуналці.

Згадавши минуле, Ніна продовжила читати листа.

«Я вважаю, що такі жінки, як ти, Ніно, не варті поваги. Коли ти з’явилася в нашій квартирі, і я дізналася про твою історію, я місця собі не знаходила від обурення. Це ж треба бути такою простодушною. Те, як вчинив з тобою твій чоловік, не лише підлість. Це є порушення закону. І ми – твої сусіди – усі, як один, переконували тебе у тому, що необхідно боротися за свої права. А ти що? Сказала, що вибачила його. О, як я була зла в той момент, якби ти тільки знала».

Ніна згадала свою сусідку.

Галина Павлівна була років на тридцять старша за Ніну. Вона завжди була в поганому настрої і постійно когось лаяла.

«Я вже точно знаю, що мені залишилося недовго, – читала Ніна далі, – два, максимум три місяці. Але це мене не засмучує. Я прожила довге, цікаве життя і була щаслива. І до зустрічі з тобою, Ніно, я була впевнена, що зробила все, що мала зробити, і тепер можу спокійно йти. Але тут ти з’являєшся. Вся така благородна та добра. І я вирішила розібратися у твоїй історії. Чи справді все саме так, як ти нам розповіла».

Ніна згадала, що перші дні ходила сумна квартирою і ні з ким не розмовляла.

– Скільки можна, голубонько, – обурилися сусіди. – Ви вже тиждень переживаєте. Думаєте, що своїм сумним мовчанням Ви піднімаєте нам настрій? Помиляєтесь. Наше життя і без того – не цукор, а тут ще Ви. Куди це годиться? Припиняйте негайно. Нам усім – не солодко, але ж ми не сумуємо.

Ось тоді Ніна і розповіла своїм сусідкам про те, що з нею сталося, чому вона опинилася у цій квартирі та чому сумує.

«Я провела своє особисте розслідування, – читала Ніна, – і з’ясувала, що все, розказане тобою, – правда. Я навіть розмовляла з твоїм колишнім чоловіком та з його теперішньою дружиною. Намагалася умовити їх зробити правильно і повернути тобі квартиру. Але вони сказали мені, щоб я не лізла не в свої справи».

– Послухай, бабусю, – сказав Юрко, – ну не лізь ти в цю справу. Справа – темна і заплутана.

– Ніна, між іншим, сама винна, – додала Світлана, – треба було менше довіряти тому, що ми їй наговорили. Вона дивна, думала, що в нас з Юрою буде дитина. Така кумедна. Ну, навіщо нам дитина?

– Справді, бабусю, – сказав Юра, – таких, як Ніна, треба вчити. Крім того, ми вже давно жили з нею, як чужі люди.

– Ви думаєте, я у Юри єдина, чи що, була? – спитала Свєточка. – Як би не так. Мені довелося за нього поборотися.

– Справа в тому, що до Світлани в мене була Настя, – сказав Юрко, – Вона й познайомила мене зі Світланою.

– Як все це низько! – вигукнула Галина Павлівна.

– Це життя, – сказав Юра.

– Я бачу, що з вами неможливо говорити по-людськи, – сказала Галина Павлівна, – ви не розумієте нормальної мови. Ну, що ж, доведеться говорити погано.

– От тільки не треба цього, бабусю, – сказала Світлана, – Юра – шанована людина в місті, і закон – на нашому боці. Крім того, Ніна сама так вирішила на розлученні. З чого Ви втручаєтеся в їхні справи? Можливо, вона вважає себе в чомусь винною перед Юрою і тому так поводиться.

– Тим більше, ти їй не родичка і взагалі ніхто, – додав Юра. – Отже, пішла геть звідси.

«Я багато побачила поганих людей за своє довге життя, – читала Ніна, – але такого, як Юра, зустріла вперше. Найбільше мене вразила в ньому впевненість у тому, що ти його, як і раніше, любиш, а отже, зробиш все для його щастя».

Ніна відклала листа убік і важко зітхнула.

– Та не люблю я його вже, – сказала вона, – просто я не хочу, щоб сини дізналися про те, хто їхній батько. Я переживаю, що якщо вони дізнаються, то зроблять щось дуже погане йому, про що потім шкодуватимуть.

Вона знову взяла листа та продовжила читання.

«Тепер до діла, – читала Ніна. – Крім тебе, у квартирі жило ще шість жінок. І ти наймолодша. Але я обрала тебе не тому, а тому що ти – сама… Гаразд, не сваритимуся. Але тільки знай, Ніно, що такою, як ти, бути не можна. Ти, мабуть, думаєш, що ти добра? Так ось, знай, нічого подібного. Ти думаєш, що, простивши Юру, ти цим зробила щось дуже гарне? Навпаки! Ти вчинила погано. Тому що саме ти дозволила цій ситуації здійснитись. Саме такі, як ти, Ніно, і розводять таких як Юра».

– Що я мала зробити, якщо він полюбив іншу, і вона сказала, що чекає на дитину? – вигукнула Ніна, зім’яла і відкинула листа вбік. – Триматися за нього? Як? Я не вмію. Віддячити йому тим же? Але я не вмію і не хочу цього. Це неправильно. А вища правда все одно переможе.

Заспокоївшись, Ніна підняла зім’ятий аркуш, розгладила його і продовжила читати.

«Я знаю, що ти віриш у те, що правда завжди переможе. Ну, ось вважатимемо, що вона перемогла, і ти маєш рацію. Тому що за справу взялася я. Вважай, що я і є та найвища справедливість. А ти знаряддя в моїх руках. Скоро прийде Валентин Миколайович, який передав тобі листа, він усе пояснить. Я впевнена, що ти зробиш усе, що він скаже. Він скаже те, що не можна довірити паперу. Будь щасливою, дівчинко. Зроби все, що скаже тобі Валентине Миколайовичу».

Валентин Миколайович прийшов за годину.

Він розповів Ніні, що Галина Павлівна залишила весь свій статок їй.

– Самотня і дуже багата жінка, яка не має родичів, – сказав Валентин Миколайович. – А я відповідаю за те, щоб виконати її останню волю.

– Але навіщо вона залишила мені все? – Не зрозуміла Ніна.

– Вона впевнена, що Ви найкраще впораєтеся із завданням, – сказав Валентин Миколайович.

– «Віддячити» колишньому чоловікові? – спитала Ніна. – Ви це маєте на увазі?

– Ну що Ви, Ніно Сергіївно, – Валентин Миколайович посміхнувся. – Із Вашим чоловіком Галина Павлівна розібралася сама. Сказала, що не може прогаяти такої можливості розважитися наостанок.

– Розважитись? – перепитала Ніна.

– Справа в тому, що Галина Павлівна прожила дуже важке життя, – сказав Валентин Миколайович. – Дитиною вона втратила всіх рідних, потім дитячий будинок. Довга історія. Її часто ображали. Але вона витримала все. Тридцять років тому вона всерйоз зайнялася бізнесом. І досягла успіху. Сім’ї вона ніколи не мала. Частину грошей вона успішно вкладала у бізнес і примножувала свій і так величезний капітал, а частину грошей вона витрачала відновлення справедливості у місті.

– Це як? – спитала Ніна.

– А так, – відповів Валентин Миколайович. – Знайде якусь безневинну людину яку несправедливо образили і заступається за нього, відновлюючи таким чином справедливість. Винним дає по заслугам, а несправедливо ображеному все повертає. Іноді навіть більше. Така ось у неї розвага.

– А чому вона жила в комуналці, якщо така багата? – спитала Ніна.

– Комуналка – це її робочий офіс, – сказав Валентин Миколайович. – Тут виявляються ті, кого образили і хто не може за себе постояти. Вона вивчає ситуацію та виправляє становище. Ваше становище вона виправила.

– В якому сенсі?

– Ваш колишній чоловік та його дружина за складом характеру – ще ті авантюристи, – сказав Валентин Миколайович. – І зацікавити їх якоюсь перспективною пропозицією не важко. Галина Павлівна так і вчинила.

– І що вона зробила?

– Ваш колишній чоловік втратив усе. Ваша колишня квартира знову стала Вашою, Ніно Сергіївно, – сказав Валентин Миколайович. – Можете повертатись додому. Хоч зараз.

– А Юрко де? – схвильовано спитала Ніна. – З ним все добре?

– Так. Вони з Світланою місяць тому переїхали на нову квартиру. Тут поряд. Та Ви за них не турбуйтесь. Кімната хороша, на два метри більша, ніж Ваша. Правда, сусідів трохи більше, ніж тут. А так… Загалом – не так уже й погано.

– А мені що робити? – спитала Ніна.

– Як що? – здивувався Валентин Миколайович. – А ви ще не зрозуміли? Ви тепер будете замість Галини Павлівни.

– Замість Галини Павлівни? –  перепитала Ніна.

– Справедливість відновлювати, – Валентин Миколайович глянув на годинник. – Почніть із тих жінок, які живуть у цій квартирі. Вивчіть їх долі та відновіть справедливість. Але тільки їм нічого не кажіть. Вони нічого не повинні знати.

– А якщо я не погоджусь?

– Крім Вас їм допомогти нікому. А їхня ситуація набагато важча, ніж Ваша. Але… Ви не відмовитеся, Ніно Сергіївно. Адже невипадково саме Вас обрала Галина Павлівна. Знала, кому доручити. Вона добре зналася на людях.

– А коли я допоможу всім їм, що далі? – спитала Ніна.

– А це, Ніно Сергіївно, як самі вирішите, – сказав Валентин Миколайович. – Хочете, можете заселяти цю квартиру новими мешканцями. А як не захочете… Ну, і не треба. Але обов’язково тоді знайдіть іншу жінку, яка це робитиме і передайте їй усі справи.

Ніна погодилася.

Лише за тиждень Ніна знайшла час і приїхала до своєї квартири. Забагато було інших справ. Ніна вивчала справи своїх сусідок та вибирала, з кого почне відновлювати справедливість.

Увійшовши до квартири та озирнувшись, вона зателефонувала Юрі. Сказала йому, що він може забрати з квартири всі меблі та техніку, бо їй нічого цього не треба.

Юра разом з Світланою вже за годину були на місці і контролювали винос меблів та решти в машину.

Поки вантажники виносили меблі, Юра намагався достукатися до совісті Ніни. Він казав, що так не можна; що, якщо людина хоче зберегти свою душу в чистоті, вона має насамперед думати не про себе, а про інших.

Якоїсь миті до розмови підключилася Світлана. Вона сказала, що знову збирається стати мамою. Вони вдвох почали просити, щоб Ніна повернула їм їхню квартиру, що так буде чесно; що це по-совісті.

Переконували Ніну в тому, що таким чином вона явить світові свою великодушність. Але Ніна дуже грубими словами відправила їх обох подалі, разом із їхньою великодушністю.

Юра так і не повірив, що Ніна його розлюбила, і вирішив поговорити з нею трохи згодом.

А Світлана подумала, що Ніна – ніяка не добра і анітрохи не наївна, як їй обіцяв Юра, а погана, і злопам’ятна.

Світлана вирішила, що зробить все можливе, щоб зіпсувати життя Ніні та повернути свою велику чотирикімнатну квартиру в центрі міста. Інакше вона не розуміє, навіщо у свої 25 вийшла заміж за 55-річну людину, яку не любить.

КІНЕЦЬ.