Михайло йшов із роботи і думав як їм із Вірою провести вихідні.

Дітей вони ще не мали, батьків уже не було. Віра взагалі сирітка з дитинства.

Батьків Михайла не стало три роки тому.

У Михайла була тільки тітка на селі. Вони з нею єдині родичі. У тітки Марії був син, але ще маленьким його не стало…

Потім вона ще раз намагалася завести дитину, але все було марно.

Потім і чоловік пішов від неї…

Тітка Марія, думала, що вона винна, заміж більше не виходила і долю не випробовувала…

…Михайло піднявся на свій поверх, але так нічого й не вигадав, окрім, як запропонувати дружині зʼїздити на риболовлю.

На кухні смачно пахло смаженою рибою.

-Ось і риболовля й відміняється, – подумав Михайло.

-Я хотів тебе на рибалку запросити, а ти вже наловила, – пожартував Мишко.

-Та, щось рибки захотілося! – сказала Віра. – А на риболовлю можна! Я згодна!

Задзвонив телефон. Це була тітка Марія.

-Мишко, як добре, що ти відповів, – раптом сказала вона. – Можеш приїхати?!

-Що сталося? Терміново, чи завтра можна?

-Це не телефонна розмова… Ой, все! Не можу більше говорити. Я чекаю тебе…

У слухавці раптом почувся чоловічий голос і тітка поклала слухавку.

Михайло застиг з телефоном в руці.

-Дивно. Щось у тітоньки трапилося. Вона ніколи не хвилювалася. Якийсь мужик там. Потрібно їхати. Ти їж, а я потім поїм вже, коли приїду.

-Я з тобою.

-Давай. Тільки швидко.

За годину вони були вже на місці.

-Тітко Маріє, ти де, зустрічай гостей, – Михайло постукав і сам відкрив двері.

Двері виявилися закритими…

-Дивно, – подумав він. – Тітка їх лише на ніч закриває.

Мишко постукав у вікно – знову тиша…

Добре, що він з дитинства знав усі входи та виходи з тітчиного будинку. Були ще двері ззаду будинку. І вони виявилися не замкненими…

Михайло з Вірою увійшли до будинку. За столом сидів якийсь чоловік, а сама тітка Марія тихо сиділа на ліжку в кімнаті.

-Вам щось треба? – запитав той чоловік.

-Ми в гості до тітки приїхали… – здивовано відповів Михайло.

-А ми вас не кликали.

-А ви хто?

-Я чоловік її колишній, ось повернувся. Заміж її знову кличу. А вона ніяк не розуміє вигоди. Я ж до неї з усією душею. Он і на городі допоможу, і взагалі мужик в домі потрібний…

-А ви її запитали?

-А вас не стосується, йдіть собі, – він налив собі у склянку біленької, що стояла на столі.

-Значить так. Речі свої забирай та йди. Тітоньку я образити нікому не дам.

-Ой, та ти племінничку, сідай, за знайомство!

Віра в цей час пройшла до тітчиної кімнати. Та вже трохи заспокоїлася, але Віра пропонувала викликати когось.

-Я вже викликала. Прийшли і нічого не зробили. Все добре сказали. Цей із ними розмовляв. Довідку якусь їм показав…

-Все буде добре.

Віра підійшла до столу і почала все прибирати.

-Агов, ти що робиш?!

-Сам не бачиш?

-Це хто, твоя дружина?

-Так, я його дружина. І не потерплю у домі ось усього цього.

-А чого ти тут розхазяйнувалась. Будинок цей Марії, а отже й мій. Ми ось одружуємося…

-Не одружуєтесь. Вона проти. А будинок Михайла, а отже й мій. Швидко на вихід.

-Як Михайла?! А я до Марії приїхав жити, адже ми раніше одружені були… Мені більше нема куди йти.…

-На вихід!

Опиратися було марно.
-Більше не раджу сюди повертатися, – крикнула йому Віра в слід.

Як тільки за ним зачинилися двері, Віра швидко прибрала зі столу.

Тітка Марія нарешті вийшла зі своєї кімнати.

-А я вже не знала, що й робити…

-Та що він може зробити? Я поговорю з ким треба. Він сюди не поткнеться. Якщо що одразу дзвоніть. Все добре буде. Правда, Мишко.

-Так. Звісно. Якщо ми приїхали, то на вихідні залишимося. Можна, тітко Маріє?

-У будь-який час можна, рідні мої.

-Ми на рибалку сходимо на річку. А то рибки хочеться, а вона вдома…

-А ось і ні. Я її взяла з собою. Як знала. На задньому сидінні в пакеті. Сьогодні відпочинемо, пізно вже, а завтра підемо на риболовлю.

-От і добре. Бо цей у мене все з’їв, і суп, і котлети, і ковбасу. Зараз картоплі поставлю. А завтра я вам і суп зварю, поки рибалити будете.

Риболовля вдалася. Хотіли – от усе й вийшло. Тітоньці риби залишили і самі наїлися.

-Ви до мене частіше приїжджайте. Я вам завжди рада, – сказала їм тітка Марія перед від’їздом. – А ще в мене діло до вас є. Дім треба на вас переписати. А кому ж іще? Тільки вам.

-Не треба. Живи, все буде добре. Ми приїжджатимемо. Пам’ятаєш, як раніше я все літо проводив у тебе?

-Пам’ятаю… Як же ж не пам’ятати. А ви коли вже діток заведете?

-Скоро. Дуже скоро…

-Добре. Дітей своїх немає, то хоч онуки будуть. Та що я говорю. Ви мої діти, – тітка Марія навіть заплакала.

Онуки народилися через вісім місяців. Одразу два хлопчики. Тітка Марія була дуже рада…

КІНЕЦЬ.