Мене звати Михайло, коли я навчався в школі моя мама там працювала прибиральницею. Мені зовсім не було через це соромно, адже це моя мама та я її сильно люблю і мені зовсім не важливо, що вона миє підлогу у школі. Часто навіть я їй допомагав.

Понад усе мені подобалася математика, я ждав цей урок з великим нетерпінням, часто брав участь у різних олімпіадах та займав призові місця.

Як тільки я почав навчатися в школі, інші діти сміялися наді мною та я на це не зважав та продовжував допомагати мамі. Згодом діти зрозуміли, що даремно наді мною насміхаються та стали відноситися до мене з повагою, деякі з них навіть теж допомагали моїй мамі.

В нашій школі був один вчитель хімії Микола Адамович, багато хто кликав його Кощій через його худобу та синяки під очима. Багато хто вважав, що він вміє варити різне чаклунське зілля. Не знаю як з приводу зілля, та гроші він любив дуже сильно та ділив дітей на перший та другий сорт. Відбирав він учнів по зовнішньому вигляду. у кого одяг був дорожчий, той належав до першого сорту, а всі решта потрапляли в другий сорт.

До дітей з категорії “перший сорт” Кощій відносився вкрай люб’язно та коли бачив їх батьків, бігом поспішав осипати їх дитину компліментами, завжди ставив таким дітям завищені оцінки та хвалив навіть за найменші досягнення. У мене було таке враження, що для мене він навмисно придумав третій сорт та мене до нього відніс.

Я не раз чув від нього, що я не гідний навчатися в одному класі з такими золотими дітьми, що такі, як я нічого в житті не доб’ються і що мене чекає така ж робота, як і в моєї мами.

Найбільше мене вразила його одна фраза, як ще й досі звучить в моїх вухах: “Син прибиральниці може стати хіба що таким же прибиральником, йому ніколи не бути директором!“.

Пройшло 20 років після закінчення школи. Багато чого забулося та змінилося. Я був дуже радий побачити усіх своїх однокласників. На зустріч запросили директора школи та деяких вчителів, в тому числі та Миколу Адамовича. За ці 20 років він ще більше висох та став ще страшніший. Звичайно, він відразу причепився до мене з питанням: “В якій школі ти підлогу миєш?”

Мене зовсім не зачепила його іронія та я відповів:

– Син прибиральниці став директором.

У Кощія аж шелепа відпала, мені здалося, що я почув, як вона хруснула. Згодом він став себе погано почувати та я попросив свого водія відвезти вчителя хімії додому.

Всю дорогу він їхав хмурий як тінь, а вийшовши з авто, голосно грюкнув дверима.

Ось як виявилось, життя дає нам уроки причому на практиці, бо так краще запам’ятовується. Тепер Микола Адамович десять раз подумає над тим, як навішувати ярлики на інших людей. Це звичайно, якщо він засвоїв урок, який йому дало саме життя.

Джерело