Ми молоді в душі! Мені шістдесят дев’ять років. Я ходжу в басейн, займаюся спортом, їжджу на велосипеді та досі гарно вдягаюся. Я роблю укладки та фарбуюся.

В тому році, плигнула з парашутом! Я давно про це мріяла. Назбирала грошей і втілила свою мрію в життя. Подруги дивуються моїм досягнення. Вони давно про себе забули. А я не розумію, чому?

Знаю! Не треба мені цього казати! Я без чужої думки чудово знаю, що веду себе не як бабуся. Я не хочу носити хусточки, одяг, який схожий на мішок і ходити з паличкою. В вільний час, не бажаю займати чергу в лікарні, сидіти на лавці, під під’їздом і длузгати насіння. Мені добре жити так, як я живу.

Яка різниця що думає суспільство? Я вважаю, людині стільки років, на скільки вона себе відчуває! Подивіться на теперішню молодь. Що ви бачити? Кволих людей з пляшкою в руках та цuгApk0ю в зубах. Молодь страждає від шкідливих звичок. Вони легко хворіють та рано йдуть з життя.

В мене рідко болить голова. Майже ніколи. Я здивувалася, коли дізналася декілька сумних історій.

В моєї подруги є донька. Їй тридцять дев’ять років. В неї артрит правого коліна, постійно болить голова і проблеми з тиском. Її лікарняна карта тріщить від діагнозів.

Сусід має сина. Сину двадцять чотири роки. Він не може по сходах піднятися, щоб не задихатися. Хлопець молодий, а поводить себе, як старий дідуган! Він постійно сидить вдома. Активне дозвілля не для нього. Хлопець жаліється на все. На дворі занадто жарко, в квартирі душно, їжа недосолена, повітря сухе, диван жорсткий.

— Та скільки ж можна! Тобі двадцять з хвостиком, а не вісімдесят! — Каже йому батько. Дарма. Нічого не змінюється.

Пам’ятаю, лежала в лікарні. Ще років десять назад. Нічого серйозно. Робила обстеження. Для зручності мене залишили в лікарні. В палату до мене поклали надзвичайно привабливу жінку. Вона виглядала на років сорок. Червоні губи, білі зуби, французький манікюр. Склалося враження, що вона прийшла відвідати чоловіка бізнесмена!

Ми швидко знайшли спільну мову. Від не пахло бездоганно! Запахи лаванди і троянди заполонили всю палату. Жінка зняла підбори. Вдягла резинові капці. Коли вона перевдягалася, я втратила дар мови. Її спортивному тілу позаздрять навіть чоловіки!

Я дивилася на неї з відкритим ротом. Звісно, моя сусідка це помітила. Вона похизувалася перед мною ще трішки, а потім назвала свій вік. Ні за що не повірите! Я вам гарантую! Скажете, що я брехуха, але їй було сімдесят чотири роки! Ось так!

Після тієї зустрічі я нарешті зрозуміла те, про що вам казала впродовж всього цього тексту. Не існує віку! Він у вас в голові. Якщо ви відчуваєте себе старою бабусею, то ви нею будете і в двадцять!

КІНЕЦЬ.